Час, який не вбити

18.02.2011
Час, який не вбити

Режисер фiльму «Свiт навдивовижу» Родрiго Морено (праворуч) та актор Естебан Бiльярдi. (Фото Рейтер.)

Кінофестиваль у Берліні наближається до кінця. Завтра, суботнього вечора, у Berlinale Palast відбудеться урочисте закриття (зазвичай нічого «урочистого» не трапляється) та вручення «Золотого» і купи «срібних» ведмедів. А вчора, у четвер, дивилися корейський фільм «Нехай дощить, хай сонце сяє» Лі–Юн–Кі та німецький «Коли не ми, то хто?» Андреса Віеля. Фаворитами ж критики, якщо орієнтуватися на опитування журналу Screen Internationale, є іранський «Надер і Сімін, розлучення» та угорський «Туринський кінь». Думаю, якийсь із призів іранці отримають точно — особливо, коли згадати ситуацію з арештом знаменитого Джафара Панахі. Берлінале рішуче підтримує вимогу щодо звільнення іранського режисера. Його місце в журі хоча й лишилося незайнятим, одначе ця пустка є надто промовистою..

 

Між мріями й реальністю

На сайті Берлінале вміщено відкритий лист Панахі до фестивалю. У ньому є промовисті слова про те, що кінематографіст часто стоїть перед вибором між мріями та реальністю. І обирати реальність незрідка його змушує саме життя. Як би хотілося зануритись в естетичні, закриті ігри для кіноманів, та ж ба — із заплющеними очима можна продукувати тільки сни. Берлін традиційно обирає ті фільми і тих авторів, кому не байдуже те, що відбувається у реальності — великій і малій.

Фільм «Світ навдивовижу / Un Mundo Misterioso» аргентинця Родріго Морено (виробництво Аргентини, Уругваю, Німеччини) — про світ малий. У чому тут Misterioso, сказати важко — можливо, в тому, що головним заняттям героя стрічки Бориса Черненка (так! напевно що з родини вихідців з Росії чи України, в Аргентині їх чимало) є те, що називають «убити час». Просто його стільки, того часу, що більшу частину треба послідовно нищити. Аби «не вознікал» і не змушував відповідати на непрості питання?

Картина й починається з того, як у ліжку, після обіймів любові, Борисова коханка Анна повідомляє про те, що якийсь час їй хочеться пожити окремо. Скільки часу? — одразу починає свої виміри Борис.— День, два, місяць, рік, тисячу років? А не знає вона...

Судячи з подальшого розвитку подій, для нашого персонажа що година, що тисячу літ — значення немає: однаково доведеться «убивати». Давно вже ми не бачили отакого «зайвого героя», якому нікуди притулитися і ні на що витрачати той запас життєвий, який отримано ним від батьків і дідів. Пішовши від Анни і поселившись в дешевому двозірковому готелі, Борис або ж тиняється вулицями в надії перехопити яку–небудь кралечку (успіхи мінімальні), або вливається в якусь дружню компанію і намагається втрапити в їхні інтереси і ритми... А ще, опинившись в букіністичній крамниці, знічев’я запалюється якимись книжковими сюжетами — ненадовго, як з’ясується.

Єдиний вчинок, що, здавалося б, може наблизити до реальності, — купівля авто, хоч би й старенького. Його доглядати треба, підгодовувати бензином і навіть ремонтувати. В автомобільній май­стерні відзнято найдовший епізод картини — коли Борис виступає в ролі асистента май­стра, що лагодить його авто. Одначе й до цього діла найменших порухів — притулитися б, присохнути, взятися за щось... Ніц, поплив далі хвилями життя. Заплив аж в Уругвай, аби із недавніми друзями зустріти Новий рік. Та ба, на телефонні дзвінки відповідають механічні голоси — контакт є і його насправді немає. Точно й образно.

Порожнеча в Борисі робить його на диво легким і майже іграшковим — він може полетіти в будь–якому напрямку. Навіть крадіжка авта не виводить Бориса з рівноваги. Убитий час, труп хроносу робить навколишній простір, з тілами і предметами, які його населяють, на диво нейтральним, байдужим. Персонаж в усьому цьому не живе, а пролітає повз, торкаючись дотично. У фіналі крутиться платівка і звучить щемлива пісня... Докрутиться й стане собі на місце. Ніхто й ніщо тут не рушить нікуди й нічого. Анемічний, спорожнілий світ.

Такий собі «співучий дрізд», коли пригадати фільм Отара Іоселіані та ще кілька радянських картин. Чи картини Антоніоні. Звісно, естетика стрічки є далеко не такою радикальною, як у фільмі «Туринський кінь» угорця Бели Тарра, що діагностував мало не повну загибель цивілізації. Та часом і режисер сам буксує на місці, картині трохи бракує темпу. Одначе роботу свідомості усе ж запускає, а це нині в кіно буває нечасто.

Танцюючи на вулкані

Один із рецензентів конкурсного фільму «В суботу» Олександра Міндадзе нагадав визначення своїх персонажів у картині «Правила гри», яке дав колись легендарний Жан Ренуар: «Ті, що танцюють на вулкані». На екрані у Міндадзе тим і займалися неподалік палаючого реактора Чорнобильської атомної.

У картині «Мішень» іншого російського режисера, Олександра Зельдовича (його представлено у «Панорамі») головний герой за освітою вулканолог. Він кілька разів зізнається у фільмі: з дитинства обожнював спостерігати за тим, як щось кипить і витікає, зриваючи кришку. Власне, мав охоту підкручувати, додавати вогню, аби кришку таки зірвало. Ну такою є національна риса — зумисне доводити життя до точки кипіння і зривання всього і вся: в тому числі й масок, що присохли до облич.

Дія фільму відбувається 2020 року. Сценарій належить добре відомому в Росії письменнику Володимиру Сорокіну, схильному до конструювання парадоксів; наявність «конструктора» у фільмі є помітною, одначе мені було цікаво. Якби трохи коротше — дві з половиною години тягне на епос, та ба, це кіно режисерське, а не тупе продюсерське, автор діє за принципом «чєго хочу, то і ворочу». Так автор же — той самий бог–творець у межах екранного часо–простору.

Живе наш герой у майбутньому, живе розкішно. Бо Віктор Челищев (Максим Суханов) починав iз вулканології, а нині він міністр надр і природних ресурсів, «цар гори». Живе по науці, харчується по науці, все в нього раціонально прораховано — усі входи і виходи з часу і простору налаштовано за відповідними програмами. Кришку з каструлі, в якій вариться він сам, зривати не збирається. Більше того, хочеться зменшити вогник, аби дух і тіло пріли не так швидко.

Одна з іронійних складових картини — китаїзований побут. І чи не всі основні персонажі вільно володіють мовою братнього півторамільярдного народу (як сьогодні англійською). І мало не всі уявлення черпаються з мудрості того самого народу. Від власне російського лишилася російська мова та російські жінки, хоча їхній прононс теж місцями підозріло нагадує чужинський.

Аби затримати кипіння свого життя, Челищев збирає невеличку компанію і вони вирушають в одну з точок безкрайнього азійського степу, де колись радянські вчені щось намудрували і створили умови для суттєвого гальмування процесів старіння. Не буду, звісно, переповідати фабулу, скажу тільки, що у всіх, хто побував із Челищевим і його дружиною Зоєю (Жустін Уеддел), виникають дивні проблеми...

Челищев, зокрема, ударяється в теорію наявності моралі у речовинах, що знаходяться в надрах. Відтак добре було би піднімати на гору тільки ті матеріали, які є носіями моралі. У героя є навіть окуляри, що структурують у навколишньому середовищі добро і зло.

Ніби зупинили час, одначе щось там у його структурі зламалося. Не варто було чіпати механізм. І де вже те добро, і де те зло — розчленувати їх не вдавалося навіть найбільшим китайським мудрагелям. А що вже у наші часи, де постмодерні автори учать нас тому, що нічому грішну людину навчити не можна. Грішила, грішить і буде грішити. Бо інакше кришку вулкану точно зірве.