Десять синiв Євдокiї Лисенко.
На пагорбі села Бровахи на Черкащині височить бронзовий пам’ятник Матері — простій жінці у хустинці. Ніби чекає вона на когось. «Спинись у задумі, поклади їй квіти як шану матерям усього світу», — викарбувано на підніжжі. А біля монумента ростуть десять тополь і п’ ять верб. Тополі — то її сини, а верби — дочки. Про родину Лисенкiв розповідають експонати музею однієї сім’ї, який розміщено у сільській школі. А ще про свою унiкальну родину може розповiсти 89–річний Степан Макарович, один iз синiв Євдокiї Лисенко.
«Батьки наші були заможні, — згадує Степан Макарович. — І корів, і коней тримали. Овець мали, мабуть, iз півсотні. Але й робили не розгинаючи спини. Та у 30–х роках їх розкуркулили. Все забрали, і переселили у невеличку хату. А тут голод... Батько, Макар Нестерович, помер. І лишилася мати з п’ятнадцятьма дітьми. Коли почалася війна, старшому, Феодосію, було 30 років, молодшому, Олександру, — 14. Я добре пам’ятаю, що всім мати давали одне напуття: «Діда Нестора і батька не соромте». І кожного сина, виводячи на шлях, окропляла святою водою».
Різними шляхами йшли вони до перемоги — артилеристи, танкіст, розвідники, піхотинець. Феодосію і Михайлу судилося зустрітися під Кишеневом. Один ішов у розвідку, а інший — iз завдання. «Живий!» — встигли сказати один одному та розійшлися. Олександр дійшов до Берліна. Повернувся з однією ногою. Мати — у сльози, а він ще жартував: «Зекономимо на шкарпетках!»
Кілька років тому, коли я вперше побувала у Бровахах, ще спілкувалася з братом Павлом. «Мене погнали в Німеччину, — розповідав він. — Два роки наймитував. Спочатку вночі хазяїн зачиняв нас на замок. Згодом, упевнившись, що бігти нам нема куди, замка зняв. Годували нас добре, але ось молока ніколи не давали. А я змалечку до нього звик. На світанку, поки хазяїн спав, тишком випивав кварту з вечірніх надоїв... Був такий гріх... Щонеділі водили нас у кіно, дивитися фільми про нас, слов’ян. У ролях же були самі німці. І безносими, і кривими, і косоокими, і божевільними нас показували. Душа боліла...»
Павла, до слова, мати не впізнала. Бо ж повернувся він останнім, у 1947 році. Думала, на чужині згинув, а то — якийсь солдат проситься на нiчлiг.
Степан до війни був ковалем. На фронті потрапив на передову. Брав Вітебськ, Смоленськ, пройшов японську війну. Додому повернувся у новорічну ніч. «Хоча час плине, війну згадувати важко, — каже він. — Друзі на очах вмирали. Досі приходять у сни». Чотири роки тому в Степана Макаровича померла дружина, з якою любилися понад 60 років. Живе він один, сам собі куховарить, город обробляє. Інколи дочка навідується. «Сусіди часто у мене питають: «Чого ж баби не візьмете? Їх у селі повно». А я відповідаю: «Для серця будь–кого не візьмеш».
«Євдокія Данилівна Лисенко померла у 74 роки. Пам’ятник їй спорудили у 1984 році, за ініціативою «Літературної газети». На відкриття приїздила мати першого космонавта Юрія Гагаріна. —Тоді ж у школі відкрили музей, — розповідає колишній директор школи Валентина Троян. — Серед експонатів — рушники, вишиті руками Євдокії Данилівни, потерта скринька, де вона зберігала листи синів iз фронту. Реліквії — десять пар солдатських чобіт і десять шинелей, у яких брати поверталися на рідну землю».
А ось ще один зворушливий експонат. На газетному знімку — Єлістинія Федорівна Степанова із Білорусі. Вона виростила дев’ятьох синів. І на всіх отримала похоронку...
«Зазвичай згадують про наше село і музей лише у травні, на День Матері, — не приховує Валентина Митрофанівна. — Тоді навідуються великі гості, особливо їх понаїхало перед президентською кампанією. А потім цілий рік дорогу до нас забувають. Школа не працює, бо нема кого вчити. Але ж музей тут залишився. Думаємо, як приміщення опалювати, щоби зберегти експонати. Це святе...»
На Черкащині неподалік села Новоселиця Чигиринського району виявлено розритий скіфський курган «Устина могила». «Ми виявили це випадково, коли вибралися на тамтешню висоту, звідки як на долоні відкривається неймовірної краси місцина. >>
У найстарішому столичному кінотеатрі «Жовтень» днями презентували документально-ігровий фільм режисера Тараса Химича «Легіон. Хроніка Української галицької армії 1918-1919». Фільм створений командою львівської студії Invert pictures. >>
Вчора, 22 березня, було поховано тіло відомого українського журналіста, редактора iнтернет-видання «Українська правда» Георгія Гонгадзе. Зайве нагадувати, ким був Георгій і чим стала для України його смерть, а точніше, ті обставини, котрі супроводжували його викрадення та вбивство у 2000 році. >>
«...Ми, учасники бойових дій воїни-«афганці», підемо з Майдану, якщо побачимо, що нормально запрацює уряд, економіка держави оживе, політики почнуть виконувати свої обіцянки; побачимо, що люстрація посадовців проводиться, відбувається очищення від кримінальних елементів у владі, та й просто на вулицях», — говорив у інтерв’ю Олег Міхнюк 22 лютого 2014 року, яке згодом увійшло у книгу Валентини Розуменко «Майдан... >>
Два роки тому в Києві відбулися події, які увійшли в історію як «криваве Водохреще» або «Вогнехреще». Тоді на Народному вічі в центрі столиці зібралося кілька десятків тисяч мітингувальників, які висловили своє обурення ухваленими напередодні диктаторськими законами. >>
