Неда Неждана: Театр — це особлива релігія

07.08.2010
Неда Неждана: Театр — це особлива релігія

Неда Неждана.

Неда Неждана в сучасній українській драматургії — на перших ролях: вона не тільки лауреат різних конкурсів, а й укладач антологій, рецензент, співробітник Центру експериментальної сучасної драматургії, дослідник–науковець. Тобто людина, яка на українську драматургію дивиться під різними кутами зору. Хоча до свого теперішнього статусу ішла не битим шляхом, а, швидше, манівцями. Закінчила Київський лінгвістичний університет і Києво–Могилянську академію. Вивчила французьку мову на такому рівні, щоб перекладати п’єси. А фахом культуролога заробляла на хліб у таких часописах, як «Кіно–театр» і «Дзеркало тижня». Тепер без Неди Нежданої важко уявити собі будь–які процеси, пов’язані з молодою українською драматургією.

«Маленькі» культури повинні бути експансивними

— Пані Недо, все тече, все змінюється. Навіть театр...

— Так, театр стає дедалі розмаїтішим, хоча у нас він залишається доволі уніфікованим. Світовий театр — актуальніший, сучасніший, гостріший — і за формою, і за проблематикою. У нас іще багато розважального і музейного — абстрактна розмова про віджиле, про те, що нікому не болить. І ще ми мало інтегровані у світові театральні процеси, які стають дедалі тіснішими. Якщо на міжнародні фестивалі наші театри ще їздять, то гастролі й спільні проекти — радше виняток, ніж правило. А саме це зазвичай є показником міжнародної успішності.

— А чи цікавляться українськими п’єсами в інших країнах?

— Наївно сподіватися, що якимись іноземними п’єсами, не тільки нашими, будуть навмисно цікавитися. Проблема в тому, що інші країни існують в ситуації взаємопроникнення, а Україна ніби стоїть осторонь. Зазвичай «маленькі», «нерозкручені» культури ведуть себе дуже експансивно у «великих» культурах, на кшталт англійської чи французької. І за рахунок своїх діаспор, і за рахунок культурної політики своєї країни. Натомість Україна поводиться настільки пасивно, що її взагалі не знають і не помічають.

— А чи можуть зацікавитись українськими п’єсами?

— Можуть. Принаймні я таких комплексів уже позбулась. Щойно моя п’єса «Той, що відчиняє двері» була надрукована в польському часописі «Діалог», її поставили театри в Кракові й Гнєзно.

Знаю, що ставили п’єси Олександра Ірванця, Анатолія Крима, люблять там Юрія Андруховича. Нещодавно ця ж п’єса була надрукована англійською (переклад А.Біленка) в журналі «Меркуріум», який спеціалізується на іноземній драматургії у США. Українська п’єса там з’явилась уперше.

П’єси кількох наших авторів увійшли до каталогу найкращих п’єс Європи. Ставляться українські драматурги у Росії і Білорусі. Деяких вважають російськими авторами, як–от моїх колег–киян Наталю Ворожбит чи Максима Курочкіна, хоча вони позиціонують себе як українські драматурги.

Але як можна кудись рухатися, якщо у нас немає навіть фонду, який дає гранти на переклади українських текстів іноземними мовами? Це є всюди, і у значно бідніших країн, ніж ми. А у нас на оплату поїздок чиновників за кордон є гроші, а на переклади — немає. Але це нонсенс!

Хоча зацікавлення все–таки є. Наприклад, у Центрі Курбаса ми видали збірку сербських п’єс, яку фінансувало Сербське посольство (не найбагатша країна, правда?). Наш сербський партнер проекту Деян Айдачич знайшов видавництво у Сербії, яке було готове видати українські п’єси. Потрібно було тільки знайти кошти на переклад. Наше Міністерство культури відмовило.

Так само зруйнували взаємний драматургічний проект із Білоруссю: білоруське міністерство культури підтримало збірку перекладів, а наше — ні.

Зараз завис проект видання п’єси Миколи Куліша «Патетична соната» французькою мовою у Домі Європи і Сходу в Парижі. Я не знаю, як тут допомогти. Без фонду неможливо змінити ситуацію. Але, боюсь, якщо такий фонд і з’явиться, то стане годівничкою для перекладу творів авторів, які нікому не цікаві ні тут, ні там.

— Що ж робити?

— Ні в якому разі не складати руки! Після мого виступу про сучасну драматургію в Парижі на фестивалі «Погляд з України» до Києва приїхав директор Дому Європи і Сходу — основної організації, яка займається театром Східної Європи. Мені довелося займатися його культурною програмою. Так–от, його цікавили тільки українські вистави (тобто постановки за українськими п’єсами), бажано сучасні. Ясна річ, із прагматичних міркувань, а не патріотичних.

Я відкрила репертуар театрів і жахнулася, бо не знала, куди його запрошувати. Так мало у нас виявилося «нашого»! Довелося повести на «Чергу» Олександра Марданя. Автора, який пише російською і чомусь так не терпить Україну, що виполює найменшу згадку про неї у своїх текстах, витворюючи якусь ефемерну територію «російськомовного міста».

А якщо говорити по суті, то щоб бути цікавою за кордоном, п’єса має бути суто українською, тобто вирізнятися, але водночас без реалій, не зрозумілих іноземцям, із універсальними проблемами, а також оригінальною і сучасною за формою. Гадаю, таких п’єс небагато.

Драматург у законі

— Знаю, що ви добилися того, щоб в Україні було визнано професію «драматург». Що це дало?

— Мені здається, що фах починається з поваги до нього. Тому включення драматурга (в тому числі й кінодраматурга) до реєстру професій було для мене принциповим. Я виконала цей абсурдний ритуал ходіння від міністерства до міністерства з папірцями й уточненнями і встиг­ла подати енний варіант між черговими змінами уряду.

Що це дає? По–перше, можливість отримання освіти. Зараз є спеціалізація «драматург–сценарист» в ДАКККіМ, де я викладаю майстерність драматурга, а також в Інституті екранних мистецтв, окремі курси в Університеті ім. І. Карпенка–Карого, на сценарному відділенні — і це дуже важливо.

По–друге, можна офіційно приймати на роботу. Мене колись то актрисою оформляли, то сценографом... До речі, в Європі, особливо в Німеччині, одна з важливих посад при театрі — саме драматург, який може створити й ідеологічну концепцію сезону (так звану «фішку»), і написати п’єсу на замовлення, і сценічний варіант іншого тексту, і бути внутрішнім критиком вистави. На жаль, у нас ця традиція майже втрачена. Наш «завліт» у багатьох театрах перетворений на прес–секретаря, який зовсім не впливає на репертуар. А є й такі, які сприймають авторів ледь не як «класових» ворогів, від яких треба захищати театр. Думаю, повернення завлітів–драматургів — важлива складова творчого оновлення театрів.

— А чи можна жити з цього фаху?

— У радянські часи автори на кшталт Олександра Корнійчука були досить заможними людьми. Наприклад, за свідченням колег, Олексій Коломієць за каву вартістю 28 копійок давав п’ятірку, решту лишав як «чайові».

Але їм я не заздрю — я б не могла писати «ідеологічно правильно». Я так не можу і не хочу. У наші часи все скромніше, але жити можна. Думаю, це залежить від бажання самої людини і її відданості фаху. 8 років тому я залишила роботу редактора–критика і сказала собі, що хочу стати драматургом «у законі» — тобто займатися лише драматургією і тим, що до неї дотичне: сценарії, переклади п’єс, статті про драматургію, драматургічні проекти. Періодично поставлені п’єси закуповує Міністерство. Останнім часом із новими контрактами стали більш регулярними авторські відрахування. Так що поки у мене виходить жити з професії.

Розпитуючи колег за кордоном, зрозуміла, що в театрі загалом ніхто великих грошей не заробляє — ні драматурги, ні актори. Великі гроші може дати кіно, а в нас — переважно телесеріали. Я пробувала писати серіали — і радіо–, і теле–. Прибутково, але виснажливо. Це як бути прикутим до галери — ти не маєш права зупинитися. І є відчуття незавершеності — пишеш чесно, без халтури, але не встигаєш до пуття ні подивитися свіжим оком, ні поправити. Але в цілому можливості заробляти є.

— Що потрібно зробити для успішного розвитку української драматургії?

— Драматургія — це лише частина загальної ситуації, своєрідний барометр і театру, і суспільства. Так, у нас немає програми підтримки української драматургії. Але у нас взагалі немає програми підтримки креативного начала українського народу — на всіх рівнях. Так що найперша потреба — зміна в культурній політиці держави. Друга — потрібна театральна реформа для зміни системи фінансування із зарплатної на проектну і створення умов нормального існування недержавних театрів. Третя — системна підтримка розвитку драматургії. Четверта — створення інституту агентів, які б займалися і відстоюванням прав, і піаром авторів. І не лише драматургів. П’ята — це підняття фахового рівня, а для цього необхідні люди, готові визнавати це своїм основним фахом і працювати над собою.

Драматургія — це азартна гра з життям і долею

— А чи не спостерігається в сучасному заком­п’ютеризованому, дегуманізованому світі згасання інтересу до театру?

— Театру вже передрікали смерть у зв’язку з появою кіно. І нічого, вижив. Потім із появою телевізора передрікали смерть кіно — теж вижило. Мені імпонують погляди Євреїнова: почуття «театральності» — одна з суттєвих органічних людських потреб. Але свідомість людини змінюється, як і відчуття часу, психологія сприйняття, тому й театр має змінюватися, інакше він перетворюється на музей.

У театрі є те, що не може дати ні кіно, ні телебачення: жива енергія творення тут і зараз. Мені дуже сподобалися слова французького драматурга Б.–М. Кольтеса: «Я трохи зневажаю театр, тому що це не життя. Але я обожнюю театр, бо це єдине місце на землі, де можна сказати: це не життя». В оцій двоїстості життя і не–життя водночас і полягає магія театру.

— Який головний мотив вашої творчості?

— У дитинстві я почала з малювання. Потім у юності був етап поезії. Це все — цікаво, але це — майже замкнені системи. Драматургія — відкрита система. Для мене це — дивовижна азартна гра з життям, із долею, з іншими людьми — живими, мертвими і ненародженими.

Коли ти бачиш, як дорослі люди починають грати в твої ігри, оживляти твої фантазії щоразу інакше, коли ти примушуєш людей сміятися, плакати, думати, коли у людей змінюються долі й навіть народжуються діти — через твої вигадані світи — то відчуваєш себе своєрідним «магом».

Але це не проходить безкарно — причетність до таємниці й заняття «магією» — вдаряє бумерангом і по твоїй долі. Можливо, тому це така важка і жорстока професія. Пересічні люди нерідко думають, що автори пишуть про те, що переживали самі чи їхні знайомі. Насправді буває і навпаки — ти щось пишеш, а потім щось подібне стається з тобою чи з твоїми близькими. Це цікавіше. У драматургії ти ніби причетний до потужних потоків обміну енергії, ти багато віддаєш, але й отримуєш — через переживання акторів, сміх і сльози глядачів. Ні в прозі, ні в поезії цього немає — немає зворотного зв’язку. Тому мені це стало нецікавим.

— Але ж драматургія — теж літературний жанр...

— Більшість літераторів починає з поезії. Потім частина переходить на прозу, спершу на малу, потім на велику. До драматургії доходять значно менше авторів. А лишаються в ній — одиниці. Мені здається, що це — найцікавіше, але й найважче. Бо ти не можеш займатися самозадоволенням.

По–перше, ти залежний від інших людей — акторів, режисерів, публіки. Треба придумати, як їх зацікавити, заінтригувати, збентежити, спровокувати... І водночас треба вивернути себе навиворіт, бо якщо тобі не болить, то й іншим буде байдуже. А потім це ще все заховати, бо в п’єсі має бути лише вершина айсберга. Та ще й так, щоб ту глибинну частину можна було вгадувати по–різному.

Драматургія приваблює саме можливістю множинності інтерпретацій. Для мене перший драматургічний «кайф» був тоді, коли я побачила на репетиції, що в сцені відбувається щось таке, про що я зовсім не думала. Щось нове, несподіване, але водночас воно не суперечить тексту, воно там є. На відміну від кіносценарію, який рідко ставиться двічі, в театрі ти можеш побачити багато версій одного тексту. Оце і є найцікавіше і найскладніше.

Небайдужий театр ХХІІ століття

— Чи маєте мрію?

— Цілком можливо, що я щаслива людина. У мене багато бажань здійснюються. П’єси ставлять і друкують, кіно знімають, діти народжуються, я була в Парижі та Єгипті...

Коли я ставила виставу за п’єсою «Станція, або Розклад бажань на завтра», де йдеться про містичну територію станції, де втілюються бажання, у мене в житті взагалі почалась суцільна «станція». Здійснювались бажання — навіть ті, про які я вже забула. Але від цього було відчуття страшенної втоми.

Мені здається, ми програмуємо своє життя своїми мріями. Але це як шагренева шкіра — кожна мрія має свою ціну. І є питання — чи готовий ти платити цю ціну?

Пастернак мріяв отримати Нобелівську премію. Отримав. Але був змушений відмовитись. За кордоном у нього була премія, гонорари за величезні тиражі книги, а у себе на батьківщині — цькування, безробіття, злидні, забуття. Невдовзі він помер, і складається враження, нібито ця премія його вбила.

Я не хочу такої ціни. Те, що мене тішить у житті, — це вдала прем’єра і далека подорож. А найкраще, коли це поєднується — мандрувати по світу по своїх прем’єрах і фестивалях. І це потроху здійснюється. Але краще, коли маєш від долі сюрприз, коли відбувається щось неждане. І потім виявляється, що саме це тобі й було найбільш потрібно.

— На вашу думку, яким буде театр ХХІІ століття?

— Не знаю. Сподіваюсь, що якимось інакшим. І ще — небайдужим. Принаймні я щиро бажаю цього людям того часу. І обов’язково — із цікавою сучасною драматургією.

І я би була проти, якби драматурги ХХІІ століття нарікали на те, що не ставлять сучасну драму, а якихось класиків, на кшталт Неди Нежданої... (сміється).

ДОСЬЄ «УМ»

Неда Неждана (псевдонім Надії Мірошниченко)

Народилася 8 червня 1971 року в місті Краматорськ Донецької області. Автор п’єс «І все–таки я тебе зраджу» (поставлена в Київському камерному театрі, Луганському українському театрі); «Той, що відчиняє двері» (Одеський український театр, Київський камерний театр); «Оноре, а де Бальзак?» у співавторстві з О. Миколайчуком (Київський театр «Сузір’я») тощо.

Укладач антологій молодої української драматургії «У чеканні театру» (1998), «У пошуку театру» (2003). Лауреат видавництва «Смолоскип» за книжку поезій «Котивишня» (1995).

Володарка призу за кращу п’єсу 1999 року «Оноре, а де Бальзак?».

Член Спілки письменників України. Голова Конфедерації драматургів України.