Зелень, закутана в теплінь

Сільський туризм на Луганщині можна охарактеризувати як двічі «зелений». І в сенсі близькості до природи, і — через його недозрілість. Принаймні порівняно з тими регіонами, де він існував навіть за часів соціалізму: в Карпатах, на узбережжі Чорного й Азовського морів. Тож представляючи на недавній луганській виставці «Зелена брама» свою садибу «Дім, закутаний в теплінь», її хазяйка Віра Аннусова дуже здивувала одного чиновника облдержадміністрації: «Підходить: «А это что? Вы из Западной Украины специально сюда приехали?» — Ні, ми з Луганщини — «Как?! Я знаю, что в Голландии есть зеленый туризм, что в Польше — знаю. Ну, в Западной Украине. Но чтобы на Луганщине?!!»

Голоси живої історії

Головна проблема для розвитку туристичної Луганщини — її репутація як краю індустріального, який тільки–но почав розвиватися, а отже, не має ні «романтичного» періоду у своїй історії, ані гідних уваги пам’яток природи. Або, як каже голова Луганської обласної спілки сприяння зеленому туризму Олександр Пантелєєв, «фішки немає». Але це не зов­сім так; просто досі ніхто не популяризував історичні, культурні та природні скарби краю.

Наприклад, для багатьох гостей Віри Андріївни стало великою несподіванкою те, що рідна для неї Біловодщина є краєм власних Кармалюків і Довбушів. А легенди про своїх героїв тутешній люд склав не гірші, ніж мешканці Поділля чи Карпат. Просто не знайшлося в східняків свого Старицького. А якби й знайшовся — хто б йому дозволив оприлюднити явну «антирадянщину»? Це Довбуш із Кармалюком мали повне «історичне» право різати своїх польських панів–експлуататорів. У наших же краях селилися поміщики з переважно російськими прізвищами, а отже, несли братньому українському народу світло прогресу...

— Нижньобараниківка, Злодіївка, Комишинка — це одне й те саме село, — розповідає пані Віра. — З давніх віків воно називалося Комишинка — по річці Комишній. Там уже поруч — Донщина, а козакам певний час не дозволялося одружуватися на службі. Ну, а природа ж своє бере. І от, упоравшись по службі, із криком «Айда на хутор девок портить!» кидалися вони в навколишні села ґвалтувати дівчат. А в Нижній є плесо, де б’є гвинтова вода. Як людина туди попадає, її крутить хвилини три–чотири — і викидає вже мертвою. Дівчата–покритки кидалися в ту воду...

Бабуся розповідала, жив у Комишинці наприкінці XVIII століття такий Василь Губенко. Сів він на коня і проїхав по сусідніх селах: «Чи ж ми не чоловіки?! Дозволили знущатися над своїми сестрами...» Він зібрав загін, який розмістився в Губиному лісі. А з лісу можна було піднятися на гору і бачити, як ідуть і з Деркула, і з Донщини козаки. Після набігу йшли вони напідпитку, розслаблені, і чоловіки їх легко обеззброювали, забирали, що потрібно, дубасили — й відпускали з миром. Козачий загін узяв цей ліс в облогу, але заходити туди боялися. Довго вони стояли, поки не знайшовся зрадник. Сказав, що у Василя є в селі дівчина. Козаки її схопили, в центрі села поставили смоляний стовп, дівчині вплели в волосся смоляного налигача — і підпалили. Василь, дізнавшись, не витримав, з’явився сам. Його відразу стратили. Побратими Василя вночі викрали тіло ватажка, поховали, а потім розбіглися хто куди — на шахти, на сахарні. І розказували лірники, що край лісу Губиного дві могили: в одній лежить Василь, а в другій — Галя.

Два пагорбки там і зараз залишаються. І ви знаєте — коли вітер, то звук такий, ніби хтось голосить. Моя бабуся, як вітер звідти, мене, сусідських дітей водила до Губиного лісу. Зупиниться: «Слухайте, то Галя». А квіточки в цьому лісі — рябчики, конвалії, купина — всі нахилені. «Ви подивіться, — каже, — то вони за отаманом журяться».

«Серед степу широкого...»

А ось іще одна легенда (дуже схожа на правду) — про Воронцеву балку. Воронці — то степові півонії. У північній, сільській, Луганщині є декілька місцин, що на весь травень вкриваються великими червоними квітами. Найрозкішніше — в Біловодському районі. Піша екскурсія до Воронцевої балки — теж «фішка» Віри Андріївни:

— Ми проводимо Свято воронців. У цьому році — втретє. Найбільша популяція — 12 кілометрів від нас. Люди кажуть, їх там ніколи не було. Їхня поява — просто містика: на початку 1943–го в оточення потрапив німецький гарнізон; з 8 тисяч осіб вийшли всього 2 тисячі... Очевидці стверджують, наших там загинуло вдвічі більше. Ота вся долина, що нині називається Воронцевою балкою, була вкрита тілами й залита кров’ю. Коли розтягли вбитих, наступного дня пройшли дощі — і вся балка вкрилася воронцями. Взагалі, кажуть, воронці ростуть тільки на місцях побоїщ. Ні в якому разі їх не можна садити на клумбі, в палісаднику...

Навколо Біловодська — гірська місцевість. Гори невисокі, зате як на гостей з інших регіонів, оригінальні — крейдяні. Їхній сніжно–білий колір сам по собі породжує численні легенди. Кому цікаво — приїжджайте до Біловодська. Віра Андріївна розповість і не тільки про те, як перетворилася на гору нещасна лебідка Оксана... Звідки вона стільки їх знає? Аннусова — одна з найактивніших дослідників Голодомору на Луганщині (не виняток, й у всій Україні). Тема геть не туристична, однак:

— Люди ж — вони не лише про сумне розповідають. Вони розказували про те, як працювали, як відпочивали й святкували, що готували — а я записувала все.

Віра Андріївна все життя пропрацювала вчителькою. Останньою в її трудовій біографії була школа в Нижньобараниківці Біловодського району. Вийшовши на пенсію у 2006–му, купила (разом із чоловіком) будинок у райцентрі, який мало чим відрізняється від села: тече крізь селище річка Деркул; відразу за околицею — білі гори (коли злива змиває крейду в річку, вода в Деркулі стає білою, як молоко, — звідти й назва поселення). На горі — ретрансляційна вежа і... цвинтар. У річці — латаття. Отже — екологічно чиста...

Неподалік — Деркульський кінний завод №63, заснований ще за Катерини. Із ним у турфірм, що возять до Аннусової тургрупи, домовленість — охочі можуть покататися по степу верхи на чистопородних скакунах (у тому числі — української породи, вирощеної за порадою Будьонного). А от із заказником Юницького співробітництво у Віри Андріївни не заладилося. Генерал царської доби на своїй лісовій станції створив дивовижний парк з екзотичними рослинами. Приміщення станції саме по собі є пам’яткою архітектури — є на що подивитися. Однак, схоже на те, хтось із можновладців уже накинув на нього оком...

Загалом садибу відвідували не лише луганчани — були тут і донеччани, кияни. Жили громадяни Ізраїлю, а один експерт із Канади, колишній міністр, гостював у Віри Аннусової два місяці і ще збирається приїхати. Виходець із Закарпаття, він вважає, що Біловодщина цікавіша за батьківщину його предків уже тому, що про неї мало хто знає...

«Зелена» філософія

В Україні немає закону про зелений туризм, а отже, поки що трактувати це поняття кожен може по–своєму. Віра Аннусова виклала власну концепцію:

— Коли мене запитують, що воно таке, я кажу: це — ознайомлення; це — оздоровлення, це — застереження і це — збереження. Чим зелений туризм відрізняється від взагалі туризму? Люди, приїжджаючи в «зелені» садиби, не тільки відпочивають, а й знайомляться зі способом життя: щоб знати, звідки береться й те молоко, й те м’ясо. Як саджають, як дозріває, як збирають. Далі — це оздоровлення. Коли люди приїжджають у таку садибу, вони їдять здорову їжу. Те, що продають зараз у магазинах, не побоюся сказати, — напівотрута. А тут вони вживають селянські здорові харчі. А ще «зелені» туристи застерігають себе від усяких болячок. Приїжджаючи, вони знайомляться зі способом життя, пізнають різницю між вдалою їжею і нездоровою. І тоді вже замисляться: чи десь полежати відпочити — чи приїхати в садибу, тут же трішки попрацювати, подоїти корову, сіно покосити...

— Це офіційні положення чи...

— Є тільки проект закону, і тому я зараз не можу реєструватися як приватний підприємець. До того ж ми — не Крим, не Західна Україна, які вже «розкручені». Ми от тільки самі зараз намагаємося своє «розкрутити» через турфірми. Запрошуючи людей на вихідний день, ми отут їм показуємо, розказуємо, годуємо, продаємо — і тим викликаємо інтерес до нашого краю.

— Отже, ви не підприємець і податків не платите.

— Так. Ми працюємо за Законом про особисте селянське господарство. Не тільки я. Плюс наш у тому, що ми не платимо податки. Ми маємо право приймати не більше 9 осіб. На стіл ми не маємо ставити ні ковбаси, ні сири — тільки те, що виросло у мене на городі і в хлівці. Хліб, спечений у печі. От такі обмеження. Ну, і за статутом Спілки ми можемо як волонтери, не за гроші, проводити екскурсії. І коли мені кажуть, що одноденні екскурсії не є зеленим туризмом, я кажу: «Люди добрі, а як же ви людей сюди закличете, як не одноденними маршрутами?» От вони побували тут, а потім хтось один підійде: «А можна до вас приїхати і пожити два–три дні?..»

— А чи зможе селянин жити тільки із «зеленого» туризму?

— Зможе. Проект закону не сподобався моїм колегам із Криму й Херсонщини, бо там сказано, що людина, яка приймає туристів, повинна мати підсобне господарство (це вони, мабуть, скопіювали в Лукашенка). Вони ж цього не мають і кажуть мені: «Якщо я буду тримати худобу, то коли ж мені з туристами працювати?» Мені особисто цей проект підходить. Я вважаю, люди повинні приїхати в село й побачити дійсність. Я розумію, що десь може пилинка бути, десь калюжа на дворі після дощу — селянин за всім не встигає. Але давайте на моє дитинство подивимося. З міста в село їхали онуки. До моєї бабусі з міста при­їжджало 26 осіб! На літо. Вони купалися в річці, їли здорову їжу, на городі допомагали бабусі, яблука кришили–сушили. Тобто зелений туризм має виконувати ще й виховну функцію. Навертати до коренів.

КУХНЯ

Чим Луганщина пригощає?

Господиня «Дому, закутаного в теплінь» Віра Аннусова сама пече хліб, який можна вмочати у мед із її ж пасіки. А ще в садибі пригостять пиріжками з гарбузом, холодцем із гусака, варениками з терном, пряженим молоком, чаєм зі степових трав...