Українізація по–американськи

Доки Західний та Східний регіони України продовжують жити по різні сторони інформаційного «муру» стереотипів та взаємних обвинувачень, представники української діаспори у США вирішили першими розпочати діалог. З ініціативи Михайла Казаренка, колишнього донеччанина, президента нью–йоркської неприбуткової організації «Інститут суспільного розвитку», п’ятеро учнів зі шкіл Краматорська та Києва отримали можливість два тижні пожити в українсько–американських родинах у штатах Нью–Йорк, Нью–Джерсі та в місті Вашингтон. Софія Лук’янчук, Надія Рокитянська та Олександр Васильєв із Краматорська стали учасниками програми як переможці міського етапу Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика; а киянки Уляна і Наталка Сидорук — як представниці обдарованої молоді, які мають особливі здобутки у царинах музики та образотворчого мистецтва.

Українці «у світах»

«Ми запросили до себе дівчинку зі Східної України не лише для того, щоб показати їй американське життя. Насамперед, ми хотіли, аби вона знала, що існують українці поза Україною, котрі зберігають свої традиції, мову та культуру навіть за умов змішаних шлюбів. Мій чоловік — американець, але він учить українську мову, вже напам’ять співає наше богослужіння, з сином Данилком намагається розмовляти лише українською», — розповідає Ірина Ясінська–Ґрейвз. Надійка Рокитянська, яка гостювала в її родині, зізнається, що до цієї подорожі вільно розмовляти рідною мовою через всуціль російськомовне оточення не вдавалося. «А тепер я ніби побувалася на Західній Україні. Серед родичів пані Ірини були і Січові стрільці, і воїни УПА, про яких вона мені багато розповіла. А ще — я познайомилася з Мирославою Ґонґадзе», — ділиться враженнями дівчина.

Марта Ковальчук–Рeйтер народилася вже у Сполучених Штатах, що не завадило їй вивчити українську мову. Нині вона, окрім основної роботи, ще й навчає українській англомовну молодь, веде групу пластунів, викладає в недільній школі при своїй українській греко–католицькій парафії. Цього разу в пані Марти гостювала дівчинка з Краматорська — Софія Лук’янчук. «Хоча мій батько завжди розмовляє тільки українською, я почала брати з нього приклад тільки за два місяці до «американських канікул», — зізналася Софійка. — Раніше мені здавалося, що я розмовляю російською, бо ця мова мені подобається, але коли у Штатах всі українські знайомі родини Рeйтер дивувалися, що на Донбасі так добре володіють українською, я зрозуміла, що весь цей час, маючи рідну мову, послуговувалась іноземною. Я не хочу, щоб мене вважали зрусифікованою українкою!»

Окрім екскурсійної програми, яку кожна родина розробляла відповідно до вподобань своїх юних гостей, Софійці ще й випала можливість повчитися в американській школі разом із донькою пані Марти — Меланією Рeйтер. Найбільше українську школярку здивувало те, що американські учні ніколи не списують один в одного, а також не користуються мобільними телефонами на шкільній території. «Вони не витягнуть у школі телефон навіть після уроків у коридорі, коли ніхто їх не бачить. Не списують — бо вчаться для себе; не порушують правил — бо відповідають, у першу чергу, перед собою», — ділиться враженнями дівчина.

Усі діти також підмітили, що в Америці люди працюють більше, аніж будь–де, тому так цінують і вільний час, і зароблені гроші. Але незважаючи на зайнятість, вони відклали частину своїх справ на час перебування гостей з України. Українцям нерідко здається, ніби в Америці легко живеться, хоча, щоб мати таке «легке життя» для своїх родин, людям доводилося неабияк гаруватися. «Мій батько приїхав до США з Польщі після Другої світової війни. Він усе життя працював на двох роботах, і завдяки цьому ми змогли вчитися в коледжі...», — згадує пані Марта, котра має докторський ступінь у галузі хімічних наук.

Схід і Захід разом

Кошти на покриття вартості перельоту і медичного страхування для цих дітей надали представники однієї з останніх хвиль еміграції — молоді українці, які приїхали до Штатів на навчання, а залишилися, бо отримали посади у великих американських компаніях. «Вони працюють, американізуються, але не забувають про свою Батьківщину і не шкодують грошей на розвиток українських дітей», — наголошує Михайло Казаренко.

Більшість благодійників — вихідці із західних областей України і з Донбасом ніяк не пов’язані. Чому вони підтримали цей проект? Один із спонсорів пояснює: «Намагаючись бути українцями, ці учні ставлять себе у дуже незручне становище там, де вони живуть, тому вони заслуговують на певну винагороду і заохочення».

«Більшість дiтей зі Східної України ніколи не були на Західній і навпаки, тому вони бояться одне одного», — зазначає Наталя Ольсон, котра приймала у себе Сашка Васильєва. Її слова підтверджує Михайло Казаренко тим фактом, що кілька родин у Краматорську в останній момент відмовилися від участі у програмі через нав’язаний медійниками образ «ворожої Америки», а водночас і стереотип «ворожих західняків». Саме тому організатори запросили Уляну та Наталку Сидорук із Києва, хоча програма має на меті підтримку школярів зі Сходу та Півдня України. «Якби більше українців могли бачити, як в Америці поряд мешкають люди різних національностей та віросповідань, як вони навчилися поважати погляди один одного, жити разом, працювати разом!» — каже пані Ольсон, котра, до речі, по закінченні програми запропонувала Сашкові відвідати влітку її батьків на Івано–Франківщині, які залюбки покажуть йому Карпати...

«Українські родини в Америці допомогли нам відчути, що ми — українці; ми — з–поміж усіх людей — інші. І бути українцем варто не для того, аби просто вирізнятися, а для того, щоб бути собою», — підсумували свою подорож до Америки краматорчанки Надійка та Софія.

ВРАЖЕННЯ

Надія Рокитянська:

— Америка — це зовсім інший світ. Світ ввічливих людей і завжди готових допомогти поліцейських, чистих вулиць і гладеньких автострад, незліченних хмарочосів і маленьких двоповерхових будиночків. На вулиці не побачиш людей, які курять або п’ють пиво, — щодо цього діють суворі закони. І ніхто їх не намагається порушувати, бо люди в Америці принципові й виховані. Підлітки там дуже цілеспрямовані. Якщо в нас молодь рідко уявляє,чого хоче в майбутньому, то там школярі дуже чітко знають, чого прагнуть і як цього досягти. Тому всі старанно займаються в школі, де навчальна програма є складнішою, ніж у нас.

А ще я була зворушена тим, як в Америці люблять Україну, шанують її традиції.

Жінка, в родині якої я жила, пані Ірина, народилася вже в Штатах, вона лише кілька разів була в Україні, але вона настільки її любить, що я навіть удома не зустрічала людей, які були б настільки закохані в свою Батьківщину. Родини американських українців дуже релігійні, щонеділі ходять до церкви, я теж з ними там бувала. В сім’ях відзначають усі релігійні свята, дотримуючи необхідних обрядів. Про деякі звичаї я тільки в книжках читала, а там побачила на власні очі!

Звісно, рівень життя в США значно вищий, ніж в Україні. Звичайна родина може дозволити собі купити будинок, мати кілька авто, зокрема, й для старших дітей, адже з 14 років там уже дозволяють водити машину. А ще американці, на відміну від українців, мають звичку їсти в ресторанах і кафе, не витрачаючи часу на приготування страв удома. Зокрема й тому, що допізна працюють, аби мати гідне життя.

Софія Лук’янчук:

— Розпорядок дня в американських школах дуже жорсткий: уроки починаються о 7:15. Перед заняттями звучить державний гімн і піднімається прапор — патріотизм громадянам прищеплюють ще зі шкільної парти. Урок триває дві години, а далі — п’ятихвилинна перерва (її якраз вистачає, щоб перейти в іншу аудиторію). Єдину велику перерву — 30 хвилин — школярі зазвичай використовують, щоб перекусити. Ланч або приносять із дому, або харчуються в шкільному кафе.

У навчальній програмі п’ять предметів є обов’язковими для всіх: це історія, біологія, англійська мова, математика і фізкультура. Решту предметів учні обирають самі. Тому класів як таких немає, школярі збираються у свої групи «за інтересами» по 30—35 осіб. На кожному уроці школярі пишуть 1–3 тести — рівень знань контролюється постійно, але буває, що й до дошки викликають. Навчання цікаве і ненав’язливе. Підручників з собою додому не носять — вони залишаються в школі. Класи дуже добре оснащені технічно: в кожному є ноутбук, процесор, екран тощо.

А от різниця між звичайною школою і школою для афроамериканців — величезна. Тут і грати на вікнах, і садочок для малюків, з якими до школи ходять 15—16–річні мами, які, трапляється, на момент закінчення навчання вже мають по двоє–троє дітей. У кожному класі є спеціальна «тривожна» кнопка для вчителя, за допомогою якої той може викликати охорону, якщо в класі учні влаштують безлад.

ДО РЕЧІ

Скористатися програмою Інституту суспільного розвитку «SDI — American winter» та побувати в Америці зможуть й інші учнів віком від 14 до 18 років, які стануть переможцями міського, обласного чи регіонального рівня конкурсу імені Петра Яцика. Щоб стати учасником програми, потрібно звернутися до краматорської філії організації «Просвіта» (за електронною адресою: [email protected]), заповнити анкету та надіслати її на розгляд наглядової ради «Інституту суспільного розвитку».