Душезнавство чи душегубство?

Зацікавившись свого часу психоаналізом, наше літературознавство відступило на більш безпечні позиції, звернувшись до знайомих різновидів аналітики. Чи то пак, розгляду текстів із позиції офіційної «правди життя», а не з шанців «психологічного» злету наукової думки. Так само автор збірки «Аналіз крові» (видавництво «Грані–Т») Степан Процюк донедавна був одним із представників традиційної культури на постмодерністському бенкеті 90–х рр. Видавши низку малоформатних романів і повістей, він нібито остаточно затвердив у тодішньому «топосі поразки» (Володимир Єшкілєв) не аморфний тип літератора, а чітку його характеристику, згідно з якою українство репрезентує лише редуковану етнографію, а патріотизм виглядає як субститут націоналізму.

Тож донедавна саме з рутини менталітету, плеканої в таких книжках, як «Тотем», «Інфекція» і «Шибениця для ніжності», автор нинішнього «Аналізу крові» вимучував художній текст. Яким саме чином? А просто перетоплюючи штампи офіційної риторики на творчий матеріал, що було цілком прийнятним, оскільки агітпроп уже мав не «соціалістичний», а «національний» формат. Що поробиш, такий був час — вседо­зволеності, коли за душевними рефлексіями горе–пацієнтів годі було розгледіти залаштункові маніпуляції державних мужів–лікарів. І знову винними виявились коні українського менталітету, а не ті, хто загнав їх в історичні стайні.

Отже, як прийшов Степан Процюк до нинішнього «психоаналізу», яким повна його нова збірка статей? Чесно кажучи, аналіз у цього автора завжди витісняв художність, а в його текстах зазвичай жили два герої — романтик, який розповідав про свої страждання, і рядова людина з села, котра трохи читала Вінграновського з Симоненком і тому вірила, що «Макдональдс» — це зло, а від наркотиків відвалюється ніс. Ну куди з такою роздвоєністю, як не до психіатра?

Хай там як, але власна доля героя автобіографічно–публіцистичної збірки «Аналіз крові» — це всього–на–всього складний період завдовжки в життя. А як інакше, якщо за самими лише назвами статей Процюка на кшталт «Нарцисизм і страждання», «Манія величі» і «Наодинці з порожнечею» — десятиліття боротьби автора з самим собою? І як ще назвати роки, витрачені на самоаналіз і рефлексію? Хіба не душогубство щодо себе самого?

У принципі, тексти «Аналізу крові» можна було б назвати пролегоменами до якогось більшого (наукового) дослідження. Ось і набридлих українських класиків у збірці Процюка заступили Фрідріх Ніцше, Сальвадор Далі та Зігмунд Фройд. Мовляв, автор, будучи викладачем української літератури у Прикарпатському університеті, віддавна цікавиться психоаналізом (називаючи це «душезнавством»), але дозволити собі такий ненауковий рівень інтерпретації (як, наприклад, Ніла Зборовська у монографії «Психоаналіз і літературознавство») поки що не може. Утім Процюк не сумує, повідомляючи в есе «Радісна печаль», що насправді не дуже–то й горить бажанням видати свої необов’язкові писання за щось глибокодумне. «Коли я чи ви, читачу, припустимо, відмовляємося від куріння, — зазначає він, — то в нас виникають нові можливості». Це як, наприклад, заборонили вам лікарі бігати по дівках, то ви наразі вже ходите — але по молоко. Нешвидко, проте розважливо.

Ні, справді, розповідаючи в есе «Ювілеї: радість і відчай» про те, як «винний перегар із рота дихав пусткою, звільненою навіть від найпростіших бажань», автор збірки «Аналіз крові» мимоволі виказує алгоритм власного творчого методу. Неквапливого і вистояного за роки аналізування. «Мені часто сниться щось важке і заплутане: нежиттєві пустелі, красиві жінки, які не хочуть зі мною знайомитись...» — говорить автор «Аналізу крові». У принципі, звертатися у цьому випадку до Ліги сексуальних реформ, як радив Остап Бендер, доволі пізно, та й статус університетського викладача не дозволяє, тому природу людських комплексів і причини парадоксальних вчинків можна аналізувати в процесі ось такої–от «неживої» терапії. Якою «Аналіз крові» Степана Процюка сповнений по самі вінця.