Ще при перегляді трейлера «Втомлені сонцем–2: Предстояння» картинка новоспеченого фільму не віщувала нічого хорошого: масштабні батальні сцени й криваве місиво війни накладають кліше голлівудських блокбастерів і відносять далеко від тонкої лірики «Іванового дитинства» чи «Балади про солдата». Але Міхалков хотів зробити фільм, який був би зрозумілим західному глядачеві: «Чесно кажучи, перший імпульс виник, коли я подивився фільм «Врятувати рядового Раяна»... Мене просто зачепила трансляція самої історії, котра показує, що цю Велику війну виграли союзники. Це ж глибоко несправедливо ні щодо кількості жертв, ні щодо співвідношення зробленого внеску». Ще одна цільова група глядачів для Міхалкова — це молоде покоління росіян (і, очевидно, прилеглих територій), котре відійшло від патріотичного виховання радянського зразка.

У журналістській практиці є один вельми цікавий аспект — це допрем’єрні перегляди фільмів. Перед тим як нове кіно, з прокату якого очікують «збити» добру касу, пустять по кінотеатрах, у найкращому кінозалі столиці для преси і гостей, здебільшого зірок шоу–бізнесу, влаштовують спеціальний сеанс. Журналісти, які пишуть про це, звикли до помпезних вечірок на честь виходу чергового «Гаррі Поттера» чи відкриття фестивалів німецького, іспанського та польського кіно. Але такої метушні, яка була навколо «Втомлених сонцем–2. Предстояння», в Києві точно не було.

Почну з кінця. До самого завершення презентації очікувала на виступи фахівців із відповідних академічних структур, як–от Інститут історії України, Інститут археографії, Інститут держави і права, Інститут літератури, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. Але так і не дочекалася, хоча достойників, звісно, запросили на цю урочисту подію до Національної парламентської бібліотеки. Однак вони зігнорували зібрання. Ось і подумалося: випадковість це (їхня відсутність) чи — певний симптом, реакція академіків на «табачникізацію» історії України?..

Харківський «Книжковий Клуб сімейного дозвілля» щойно відсвяткував 10–річчя. Це підприємство є дочірньою фірмою найбільшого німецького видавництва «Бертельсманн» і 2009–го року надрукувало третину всіх книжок, випущених в Україні, — 18 мільйонів.

2005 року нікому тоді не відомий дніпропетровець Ян Валетов написав перший роман, у наступні два роки в Києві вийшло ще по одному, 2008–го з’явилася тетралогія «Нічия земля», надрукована спочатку в «Ленинградском издательстве», а тоді високотиражно продубльована московським «ЕКСМО». Загальний наклад цих російських видань сягнув 100 тисяч, не забарилося й літпроцесівське визнання: на престижному «Інтерпресконі–2009» чотиритомовий роман визнали найкращою фантастичною прозою року. Аж ось на початку цієї весни те саме петербурзьке видавництво надрукувало новий роман Валетова «Хроніки проклятого», й 8 тисяч копій розійшлися за місяць. Днями київське видавництво «Альтерпрес» випустило цей твір для українського читача. Якихось п’ять років по дебюті: такий стрімкий вихід на літературну орбіту пригадується хіба у Дяченків та Дереша.

Коли автори знаменитої комедії «Чого хочуть жінки» вирішили вивідати найпотаємніші бажання та мрії прекрасної половини людства, то пішли хоч і сміливим, але досить прогнозованим шляхом. А саме — наділили героя Мела Гібсона талантом чути думки протилежної статі. І поки красунчик Гібсон намагався спершу скористатися з такої ситуації, а потім повернути собі статус–кво, продюсери, напевне, задоволено потирали руки: справу зроблено! Чоловік по той бік екрана отримає максимальну інформацію про жінок, жінка — уявлення про те, наскільки вона оригінальна і неповторна, а значить, фільм збере максимальну аудиторію. І хоча на рейтинги цій картині нарікати справді не доводиться, після її виходу на екрани жінка ... так і залишилася великою загадкою. Бо часто вона сама не здогадується, на що здатна. А потрапивши в екстремальні умови, може дізнатися про саму себе таке...

А 22 квітня у столичному Будинку кіно показали ранні стрічки ювіляра — «Явдоха Павлівна» (Одеська кіностудія, 1966) та «Чи вмієте ви жити?» (Кіностудія імені О. П. Довженка, 1970). Раритетні, між іншим, картини...

Ранній Муратов маловідомий навіть кінематографістам. Хіба що фільм «Наш чесний хліб» 1964 року, поставлений в Одесі разом із Кірою Муратовою, трохи прозирає у пам’яті. Історію голови колгоспу Макара Задорожного (видатний актор Дмитро Мілютенко) викладено у дещо традиційний для радянського кіно спосіб відтворення селянсько–колгоспного життя. І водночас тут спостережено незвичну жорсткість сюжетної конструкції: цінності окремо взятої людини виявляються вартіснішими усього ідеологічного барабанного «бою». Мені доводилося читати стенограму обговорення стрічки московськими критиками і журналістами. Вони мало не в один голос говорили про переваги українського фільму над картиною «Голова / Председатель» Олексія Салтикова, чия правдивість і реалістичність ставились під сумнів. Хоча останній тоді прогримів на увесь Радянський Союз, актор Михайло Ульянов отримав найвищу у державі Ленінську премію, а муратовський витвір лишень скромняцький тираж...