Їм запропонували померти

08.04.2010
Їм запропонували померти

Серед новобудов Київська фабрика театрального реквізиту — як пришелець із минулого століття.

«Подивіться на наших сусідів, — директор Київської фабрики театрального реквізиту Олександр Дмитрович Олексюк показує в бік вулиці Річна, а це дві трамвайні зупинки від станції метро «Лук’янівська». — Рік тому поруч із новою багатоповерхівкою була школа, на базі якої працювали різні культурні заклади, підпорядковані київській мерії. З Київради прийшов до них лист, що будинок потребує реконструкції. Він був новіший і в кращому стані, ніж цей будинок, де зараз ми. Пригнали бульдозери, все розвалили. Сьогодні там автостоянка. От вам і заклади культури».

 

Будинок висить у повітрі

Шевченківська рада надіслала аналогічного листа про виселення і в Київську фабрику театрального реквізиту. Колектив відмовився пакувати валізи, адже їх не просто попросили переселитися. «Зі своїм юристом Миколою Івановичем Щипайлом я був на прийомі у голови Шевченківського району Віктора Пилипишина. Нагадали йому, що між фабрикою і житлово–експлуатаційним підприємством «Домоуправління» ще у 1988 році підписана угода про безстрокове платне користування нежилим приміщенням на вул. Золотоустівській, 53. На що він відповів: «Виселяйтеся! І ніяких розмов не буде». Нам запропонували померти», — каже Олексюк. Директор фабрики погоджується, що будинок на розі вулиці, в якому вони знаходяться, на тлі новобудов виглядає як пришелець із минулого століття. Але це не привід залишати без даху Київську фабрику театрального реквізиту, якій цього року виповнюється 70 років.

Із 1988 року фабрика стала державним підприємством, яке підпорядковується Міністерству культури. У колективу немає грошей на капітальний ремонт. Звісно, фабриканти не проти, якщо в межах можливостей Шевченківської ради і Мінкульту їм запропонують переїхати. Та ніхто і бровою не поведе, щоб дати фабриці інше приміщення. Йдеться про ліквідацію підприємства. Фабрика мала звільнити будинок до 31 грудня 2009 року. Після того як колектив відмовився виселятися, Пилипишин подав на них позов до Господарського суду. Уже третій місяць суд вирішує, чи має право Пилипишин виселяти і де надалі працюватиме Київська фабрика театрального реквізиту.

У ході судового процесу з’ясувалося, що Шевченківська рада не є власником будинку. Бюро технічної інвентаризації на запит дало відповідь, що будинок належить Фонду державного майна Радянського району, організації, якої не існує. «Юридично приміщення нікому не належить. У нас немає іншого виходу, як виграти суд у Пилипишина, — каже юрист Микола Щипайло. — Фабрика підпорядковується Мінкульту, будинок у кращому випадку міг би належати Київській мерії. Ми не маємо заборгованості за оренду й утримання фабрики. За минулий рік заробили 2, 5 млн. грн. Регулярно сплачуємо податки. Будинок не в аварійному стані. Яке Пилипишин має право нас виселяти? Хто дав йому право розривати безстрокову угоду?»

На сцену без національних костюмів

Київська фабрика театрального реквізиту з початку заснування шила національні костюми для всіх республік Радянського Союзу. Раніше тут було до 300 працівників. Сьогодні фабрика переживає не найкращі часи. На двох дільницях, закрійній і виготовлення одягу та костюмів для сцени, працює всього 30 жінок пенсійного віку. Молодь не погоджується йти на фабрику, де заробітна плата не перевищує 1500 грн. Раніше всі театри робили замовлення на фабриці театрального реквізиту. Із часом повідкривали власні цехи, замовлень стало в кілька разів менше. Та все одно без фабрики театрам, а особливо невеликим творчим колективам, не обійтися. «До нас звертаються по допомогу Київська національна опера та Львівський театр опери і балету, Національна філармонія, ансамбль Вірського, капела «Думка». У них є свої цехи, та часто не встигають до прем’єри пошити потрібні костюми або одяг для сцени. Знають, що ми зробимо швидко, якісно й недорого», — пояснює менеджер фабрики Алла Літовка, яка пропрацювала тут 40 років.

Із великими замовленнями фабриці щастить нечасто. Здебільшого до них звертаються творчі колективи з районних центрів, які хочуть красивий одяг, але не дуже дорогий. «Повний комплект національного костюма від вінка з шапкою до взуття з дерев’яним каблуком включно коштує від 2500 до 3000 грн. Якщо комусь ця сума не по кишені, пропонуємо дешевші варіанти. Наприклад, вишивку замінити тасьмою. Зі сцени такі сорочки виглядають дуже гарно», — каже керівник швейного відділу Ганна Радченко.

Сьогодні на всіх дільницях кипить робота. Творчий колектив «Черемош» із Канади замовив 45 комплектів костюмів за власними ескізами. За станком над роботою з віночками застаю працівницю Майю Бойко. «Це для дітей з ансамблю на Київщині. Доробляю останні вінки. Пора братися за виготовлення пишних крислатих квітів для дівчат із Канади. Раніше мала декілька помічниць. У зв’язку з кризою лишилася сама. Нема кому передати досвід, набутий роками», — скаржиться Майя Євграфівна. Директор фабрики розраховує, що з прийняттям бюджету Верховною Радою замов­лень побільшає. Він зможе підвищити заробітну плату і взяти на роботу молодих людей. А поки що треба виграти суд, щоб завтра фабрика мала приміщення і театри не залишилися голими.

Зважаючи, з якою хваткою Пилипишин узявся за будинок на Золотоустівській, 53, можна тільки сподіватися, що Київська фабрика театрального реквізиту буде працювати. Звісно, актори великих театрів не залишаться без костюмів. У них знайдуться гроші й цехи, де пошиють розкішні костюми. А що роботи невеликим колективам у невеликих містах? Невже танцювати гопак на сцені у спортивних костюмах? Бо комусь, бач, конче потрібне приміщення, а точніше, земля в центральній частині столиці, а Київська фабрика театрального реквізиту стоїть на заваді, як колода посеред дороги.