Номер 049 за 17.03.2010
ПОШУК
Розширений пошук
Республіка Крим  Херсонська  Запорізька  Донецька Луганська Дніпропетровська Харківська Миколаївська Одеська Кіровоградська   Полтавська Сумська Черкаська Чернігівська Київська   Вінницька Житомирська   Рівненська Хмельницька   Тернопільська Чернівецька Івано-Франківська Львівська Волинська Закарпатська
МЕНЮ
Архів
Про “УМ”
Реклама в “УМ"
Політична реклама в "УМ"
Передплата на “УМ”
Контактна інформація
Архів опитувань
Карта сайту
РОЗСИЛКА
Підписатися
Відписатися
ОПИТУВАННЯ
  Коли, на вашу думку, закінчиться війна на Донбасі?
за кілька тижнів
за 2-3 місяці
до кінця року
за кілька років
важко сказати
     

Дар бездомних
Директор одеського дитячого притулку диякон Олександр Чумаков — про «дітей майданів», «тепло в’язниць» та мірило волелюбства кожного з нас
Ярослава МУЗИЧЕНКО   

У каплиці «Світлого дому» щонеділі відбувається служба Божа.

Притулок «Світлий дім» існує без бюджетних дотацій та грантів та без коштів церковних структур. Винятково на благодійні пожертви окремих осіб, які приймають банальну, здавалося б, істину: людство єдине і чужих дітей не буває. Особливо тонко ця думка бринить у час передвеликоднього посту, коли християни готуються пережити Воскресіння. Адже у Пасхальній перемозі Христа «зайвих» нема, як каже засновник дитячого притулку «Світлий дім», корінний одесит, чернець ордену салезіян Української греко–католицької церкви Олександр Чумаков. «Світлому дому» — вже 15 років. За цей час із підвалу він перебрався у приміщення колишнього дитсадка, кімнати якого підлітки самі приводять до ладу. У коридорах пахне свіжою фарбою — хлопці декорують стіни. На вулиці кілька юнаків відкидають із доріжок сніг. Це — їхній дім, і вони охоче призвичаюються до ролі господарів. Диякон Олександр нагадує, що в державному сиротинці дитина перебуває до повноліття і після цього вже не може туди повертатися. Діти, які виросли у «Світлому домі», і після 18–ти вважають його за свою домівку.

Сьогодні тут понад 30 хлопців старших 14–ти: після тривалої боротьби з чиновництвом менших дітей позабирали до державних інтернатів. За малих держава чіпляється, їх можна, скажімо, віддати на усиновлення за кордон. А ті «переростки», що їх і до інтернату не візьмуть (вони неписьменні), і не всиновить ніхто, виявляються зовсім «зайвими». У «Світлому домі» вони з педагогами і психологами опановують грамоту, готуються до вступу в будівельне, автомеханічне чи залізничне училища. Загалом благодійний фонд «Світлий дім» допоміг уже понад трьом тисячам соціально незахищених дітей.

 

«Вільні люди для нас — як лакмусовий папірець»

— Отче Олександре, чи всі, хто хочуть волі, шукають при цьому Бога?

— Я зрозумів це, коли діти почали приходити в «Світлий дім» у 1995 році. Я збагнув, що вони насправді зайві. Діти, які мешкали у люках, підвалах, які не мали документів і ніде не були позначені, були скарані на вигнання всередині країни. Вони почувалися «іншими», позасвітовими — бачте, я зараз перелічую ознаки Христа. Скараний за провини інших, який не належить до цього світу, залишається завжди «іншим», несполученим з «суспільством». У тому сенсі про отих «без певного місця проживання» казав апостол Павло: «Мандрівники ми в цьому світі, місця тут не маючи, бо проживання наше на небесах».

Що, врешті–решт, кожна людина має в цьому світі? Клаптик землі у два квадратні метри, і то на деякий термін. А мине 50 — 70 років — хтось інший займе і той клапоть. Якщо людина не усвідомлює, що в цьому світі вона є без окресленого місця проживання, якщо вона хоче втекти від тієї долі і зробити собі домівку тут, — то чим більше вона є тутешньою, тим менше — тамтешньою. Наскільки вона тут влаштовується, настільки позбавляє себе Царства Божого. Відповідно, чим більше людина є з доброї волі бомж, тим ближча вона до Царства Божого. Оті вільні люди — як лакмусовий папірець для нас. Вони висвітлюють, чи є ота гола і вільна людина як така для нас цінністю? А що, коли ми при зустрічі з кимось, хто не має ніяких додаткових приваблюючих ознак — розкішного одягу, посад, звань, рангів, хто є лише людиною і нічим більше — жахаємося і хочемо те з’явисько ліквідувати? «Бездомных детей быть не должно!», «Очистим улицы от этих детей!», «Влада зробила все, щоб таких дітей не було!». Ми або погоджуємося, що та «гола» людина самим фактом свого існування є якоюсь вимогою до нас — на впізнання у цій людині свого родича, співгромадянина, частки себе самого: «І я є такий». Або прагнемо «не помітити», відмежуватися від неї.

— Це відкриває нам самим, які цінності ми насправді сповідуємо?

— Так. Або людина як факт є для нас цінністю (і в нас самих, і в будь–кому). Або для нас важливі оті вторинні ознаки: статус, фах, гроші. Якби ж суспільство могло усвідомити, які цінності воно вибрало. А воно не дасть собі цього усвідомити, бо тоді розпадеться на особи. І ті особи почнуть помічати знедолених як підставу свого існування, як те зеро, від якого починається відрахування будь–чого.

До спільноти таких людей я мав честь бути прийнятим і їсти з ними за одним столом. Вони або знаходять собі куточок поза суспільством, або суспільство приймає їх на деякий час і потім ховає до в’язниці. Такі діти — між молотом і ковадлом. З одного боку, їх, отих вільних–неприв’язаних, хочуть ліквідувати як явище, а з іншого боку — асимілювати, змусити стати звичайними–пересічними. Але суспільство мовчить, що в нас немає приготовлених місць для людей, які пройшли через соціальну катастрофу і спізнилися навчитися грамоти. І коли ми їх начебто кличемо до себе, то лише хочемо, щоб вони щезли. Єдине місце, куди ми їх можемо сьогодні насправді покликати, — це в’язниця. Узимку вони й самі приходять до міліції і просять: «Посадіть мене», щоб не замерзнути. Ми маємо їх цінувати і знати, що вони направду адаптовані, тільки коли приходять морози, вони потребують бути прийнятими, і ще потребують спілкування, щоб бути признаними за своїх.

«Між ними і вами — велика прірва...»

— А хіба їм бракує спілкування між «своїми»?

— Бачте, ви своїм запитанням розділяєте людськість й українську націю на дві частини: «вони» спілкуються зі своїми, а «ми» — зі своїми. Як написано в Євангелії, «між ними і вами — велика прірва, що ані від нас до них не переходять, ані від них до нас». Це притча про багача і Лазаря. Цю прірву люди роблять між собою при житті. І це те, чого хочуть наші «соціалістичного» ґатунку політики: щоб пересічні люди не боялися, що їм якось доведеться стрітися з бомжами. А річ же не в тім, щоб відділитися. Навпаки, слід відновити комунікацію, співпричетність особи до особи, починаючи від отих найбільш «зайвих» людей. Змінити пріоритети. Для нас орієнтиром на сьогодні є заможні, що притаманно спільноті споживання, де індивіди жеруть одне одного. А що нам диктує спільнота співпричетності, любові? Звернути увагу на того, хто потребує нашої участі. І це реалізація натхненної любов’ю «іншої цивілізації».

— Часом заможні батьки «відкуповуються» від своїх дітей дорогими цяцьками. І «суспільство» думає, що відкуповується від безпритульних разовими «акціями» і часто некорисними дарунками. Але ж у певний час ці діти стануть підривачами держави...

— Ні! Для них держави не існує і немає кордонів — вони мандрують із Придністров’я в Білорусь, звідти в Росію. У нас був навіть бомжик із Польщі, він прочитав про «Світлий дім» у якомусь журналі й захотів побачити. Діти–бомжі — і то знає міліція — найменше скоюють переступів. Тому що знають: коли їх візьмуть, то битимуть і скинуть усі можливі злочини. І нікому буде захистити. Вони першими страждають, коли починаються якісь заворушення. Оті діти, і дорослі бомжі — це найбільш мирна частина населення. Вони зацікавлені, щоб ми, божевільні, не робили різких рухів. Інша річ, що вони не мають засобів, щоб заспокоїти нас у нашому божевіллі. Вони дивляться на нас із підвалів і люків блискучими очима — з жахом і надією, щоб ми нічого не накоїли.

«Задля якоїсь волі вони здатні жити просто неба...»

— Отче, якщо діти відчуватимуть свободу у середовищі дорослих довкола, вони не тікатимуть на вулиці?

— Свобода дорівнює життю для цих дітей. Якщо її немає — вони втікають, захищаючи своє життя. На якійсь конференції одна пані з Академії педагогічних наук розповіла, як у Дніпропетровську забирала дітей із каналізаційних люків і влаштовувала їх у чистому і гарному притулку. А наступного дня побачила цих же дітей знову на набережній. Спитала, чого їм не вистачало? А діти: волі! І пані нам каже: «Ви уявляєте, задля якоїсь волі вони здатні жити просто неба, їсти бозна–що!». Я тоді запропонував перейменувати «дітей вулиць» у «дітей Майдану» — якщо вони задля волі здатні жити просто неба, мерзнути в сніг–дощ, відкинути все, аби була свобода. Думаю, що в нашій країні таких людей так мало!

— Чого такі діти можуть навчити суспільство, якщо воно захоче, нарешті, на них подивитися?

— О, якщо нарешті захоче... Суспільство — що це за тварюка така середнього роду? Якби я запропонував дітям намалювати «суспільство» і попросив: «Уявіть, що воно хоче до вас придивитися». Одразу був би крик: «Ховайся!». Бо коли «суспільство» придивиться, то починає хапати. А тоді влаштовує — не питаючись, чи влаштовує. Бо «так вам буде краще». Воно проковтує нас і ми сидимо в його глибині, де маємо все, крім волі. І не хочемо того усвідомлювати, щоб не увійти у конфлікт із тілом суспільства. Бо воно почне нас асимілювати — перетравлювати й перетворювати, скажімо, в «лагєрную пиль».

— Щодо «лагєрної пилі». Наприкінці минулого року «Світлий дім» познайомився поближче з Товариством політв’язнів і репресованих...

— В Одесі близько 300 старих людей, які відбули по 10 — 30 років у радянських концтаборах. Вони занедбані, забуті. І я хочу, щоб підлітки, які мають змогу підтримати своє життя через «Світлий дім», дійшли до тих старих і підтримали їхнє згасаюче життя. Ми сьогодні вшановуємо ветеранів війни, які врятували державу СРСР. Але ж людську гідність того часу захистили оті, що не погодилися з нелюдською системою і через те опинилися в концтаборах. То ветерани боїв за людську гідність. Вони самим своїм існуванням казали «Ні брехні!». І вони сьогодні голодні, забуті, ніхто їх не показує по телевізору, не дарує їм квіти у день політв’язня, не дбає, чи є їм що з’їсти. Чому сьогодні в нашій державі вони залишаються «зайвими»? Хочу волею Божою поєднати «зайвих» дітей із «зайвими» старими.

«Господь покликав мене поділитися своїм життям, як хлібом»

— Є думка, що випробування умовами підпілля чи дисидентства з часом спричиняє байдужість: люди, які активно обстоювали гідність свою і громадську, нині можуть спокійно займатися бізнесом, бути «середньостатистичними» депутатами, будувати дачі й не перейматися «цінностями молодості»...

— Треба сказати, що всі ми, навіть ті, що не сиділи, в якийсь час опинилися в ситуації яскраво позначеної потреби вибору. Одеса — це один із дисидентських центрів колишнього СРСР. Тут було ув’язнено Ніну Строкату, Святослава Караванського, Василя Барладяна... Моя юність ішла плечем у плече з такими видатними діячами правозахисного руху, як В’ячеслав Ігрунок, Глєб Павловський, Світлана Арцимович. Але роки минали, треба було відповідати внутрішньо за свій юнацький вибір, у певний момент сказати йому «так» або «ні». Або ж починати крутитися і, начебто не зраджуючи своє дисидентське минуле, мати змогу проводити свої справи, скажімо, в парламенті. Християни теж постійно мають оновлювати свій вибір, співвідносити його з обставинами сьогодення. Бути християнином — означає бути дисидентом щодо цього світу.

У 2004–му ми теж вибрали — «Ні брехні!», «духовні засади»... Нам треба поновити свій вибір, і так, щоб узгодити його з обставинами, які за 5 років постали.

До речі, коли ми з 28 дітьми впроголодь починали в підвалі на вулиці Базарній «Світлий дім», якось відчинилися двері і на порозі став головний рабин Одещини Ішая Гісер, Сашенька, якого я знав зі свого дисидентського минулого. Коли в Одесі починалися обшуки, він до мене тягав сумки з єврейською підпільною літературою, а потім я йому тягав твори Солженіцина, Пастернака, «1984» Орвела. І от він стоїть на порозі — ортодоксальний рабин у довгому чорному сюртуку. Каже: «Мне сказали, что мой друг сошел с ума, сидит в каком–то подвале с детьми–бомжами. Что все это значит?». Кажу, це значить, що з вас усіх я один залишився у підпіллі. Він грюкнув дверима й пішов. І хвилин за 20 зі своєю молоддю вже тягнув ящики з їжею і одягом. Відтоді постійно допомагає. Він поновив свій вибір. Не треба говорити, що «були дисиденти», «був Майдан». Таке ніколи не буває в минулому часі. Це є. Йдеться лише про статус цих явищ. Вибір — то надання того чи іншого статусу.

— Цікаво, що війни, катастрофи дивним чином виявляють, що рятує не «груба фізична сила», а все ж відчуття співпричетності і здатність поділитися з іншим...

— Християни вважають, що стають сильними тоді, коли можуть поділитися. А поділитися можеш завжди, принаймні, своїм життям. Моя бабця колись витягнула так своїх дітей — маму і її сестру під час голоду 1946 року. Не було чого їсти і вона сиділа коло них і співала українських пісень. Як моя мама казала, вона їх «виспівала». Так само, коли я, бувало, в дитинстві хворів, бабця тримала мене за руку і співала, співала... І отак витягувала. Коли я сидів із дітьми у підвалі, а хліба не було, я зрозумів, що Господь покликав мене поділитися своїм життям як хлібом. Діти притулялися до мене і я знав, що можу зігріти їх своїм теплом і словом.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Олександр Чумаков

Народився 1958 року в Одесі у родині моряка. Мама українка, батько — родовитий донський козак із репресованої родини. У 1970 році закінчив філологічний факультет Одеського університету ім. І. Мечнікова. З 1972–го — у дисидентському русі. У 1977–му охрестився, гартувався як християнин при Одеському костелі Св. Петра. Наприкінці 1970–х підпільно став монахом–салезіанином. Працював у одеській школі № 80, утім через конфлікт із КДБ і релігійність довелося залишити педагогічну працю. Після доповнення освіти працював психологом–консультантом в обласному психо–неврологічному диспансері. Закінчив Вищу салезіанську духовну семінарію при Папській духовній академії у Кракові. У 1988 р. розробив програму «Милосердя молоді» і заснував перший недержавний «телефон довіри» для молоді при благодійному фонді ім. Гааза. Завдяки «телефонові довіри» люди невротичні й депресивні залучалися до суспільно–корисної діяльності. Довкола того телефону створювалися різноманітні волонтерські команди, зокрема й Центр соціально–психологічної допомоги для молоді. 1996 року Олександр Чумаков заснував фонд допомоги знедоленим дітям, підліткам та юнацтву «Світлий дім» та однойменний притулок, який очолює до сьогодні.

 

ПОТРЕБИ ДІТЕЙ

Потреби дітей «без певного місця проживання» можна поділити на три групи: побутові умови; соціотерапія, психотерапія і правовий захист; відновлювальне навчання — поповнення втрачених чи ненабутих знань та навичок, властивих дітям цього віку. Таких дітей важливо забезпечити засобами особистої гігієни, шкарпетками, взуттям. Діти без дому цінують речі, подаровані особисто їм, як знак чиєїсь уваги.

 

ВАРТО ЗНАТИ

Чернечий орден салезіанів заснував св. Джіованні Боско в Італії, у середині ХІХ сторіччя, коли через політичні проблеми на вулицях опинилося чимало бездомних дітей. Отець спілкується з ними, навчає, завдяки благодійникам отримує будинок, де поселяється з малечею і помічниками. Постає чернечий орден для служіння найзлиденнішій молоді, що перебуває у загрозливому стані.

 

РЕЙДЕРИ

У 2007 році було кілька спроб заволодіти земельною ділянкою в центрі Одеси, на якій розташований притулок «Світлий дім». Преса тоді писала, що війна за «Світлий дім», крім майнових причин, має ще й «політичну». Невеликими коштами Олександру Чумакову вдалося створити центр нового типу, де дитина не є «власністю» держави. «Світлий дім» неодноразово критикував державні структури, що опікуються неповнолітніми, розказував про насильство і зловживання силових органів стосовно бездомних дітей, про спекуляції і несправедливість, корупцію — пропонуючи альтернативний, гуманний підхід до знедолених. Не всім чиновникам хотілося мати такого «конкурента». Утім тоді за допомогою громадськості й широкої інформаційної кампанії притулок вдалося зберегти.

Статті по темі Друкована версія
Обговорити у форУМі
РОЗДIЛИ
ІнФорУМ
Політика
Світ
Селяни і Ко
Екологія
Кримінал
Людина
Релігія
Минуле і думи
Культура
Спорт
Смачне життя
Калейдоскоп
ПОГОДА
Погода в Києві і по всій Україні.
КУРСИ ВАЛЮТ

НБУ

ГОРОСКОП
НОВИНИ САЙТУ
Реклама (06.09.10)
 



Разрешение на работу для иностранцев