Привиди великого міста

В’ячеслав Іванович має вищу освіту — за його плечима університет ім. Шевченка. Кваліфікований біолог, він об’їздив у наукових експедиціях увесь Радянський Союз. Поїздки тривали іноді по року. Напевно, тому стосунки з дружиною, яка не розуміла чоловікової одержимості наукою, поступово охолоджувалися. Та ось прийшов час «виходу на заслужений відпочинок», час, коли тепло родинної оселі стає найважливішою цінністю і заслугою. Те, що сталося потім, було несподіванкою для чоловіка. Швидке розлучення і квартирна афера, як наслідок, заповзятій колишній дружині вдалося виписати чоловіка з квартири — і пан В’ячеслав опинився на вулиці. Одного разу, коли він грівся у підземному переході біля метро, якийсь роздратований молодик копнув бездомного ногою. Чоловік покотився сходами, покалічився і втратив око. «Ми знайшли його у важкому стані — за висновками лікарів, В’ячеслав Іванович пролежав на асфальті кілька днів. Після того чоловік зовсім не міг ходити і півроку пролежав у лікарні, — розповідають волонтери громадської організації «Друзі спільноти святого Егідія», яка опікується безпритульними.

Бездомні — не завжди ледарі й п’яниці

«Наша робота на батьківщині почалася з абсурдної і водночас банальної смерті — смерті Модести Валенте, старенької італійки, яка жила на залізничній платформі головного вокзалу Риму, — розповідає представник римської організації Алессандро Салаконе. — Лікарі «швидкої» відмовилися допомогти жінці, тому що вона була погано вдягнена і в неї були воші. Ця історія поставила перед нами питання: як це можливо, щоб людина померла на вулиці лише тому, що була брудно вдягнена? Суспільство, яке залишає стару жінку помирати на вокзальній платформі, — це хворе, насильницьке суспільство, яке терміново потребує щеплення турботи і людяності».

Юрій Ліфансе, керівник київської організації «Друзі спільноти святого Егідія», застерігає: «Кожен із нас переконаний, що повинен допомагати людині, яка знаходиться у складній ситуації. Бездомні, мабуть, — єдина категорія людей, виключена з цієї логіки. На них немає сенсу звертати увагу, їм не потрібно допомагати. Бездомні сьогодні навіть не мають права називатися людьми. Усіх їх ховають за одним словом — БОМЖ. Вважається, що це скорочення від певного радянського штампу, але фактично це назва, яка позбавляє людину будь–якої людської гідності. Ми шукаємо захисту і спокою для себе у маленькому світі своєї родини і домівки. А вирішення глобальних проблем покладаємо на державу. Постає питання — на що перетвориться наше суспільство через кілька років, коли кожен буде шукати щастя для себе і не зважатиме на інших? Чи не втратимо ми здатності відчувати і проявляти милосердя, здатності до безкорисних і благородних вчинків?»

Волонтер Юлія Курочка зауважує, що між світом благополучних людей і безпритульних існує нездоланна стіна стереотипів: бездомні — кримінальні елементи, ледарі, п’яниці. «Кожен наш волонтер знає, що це не так. Бездомні — такі ж люди, як і ми. Деякі постійно просять допомогти знайти роботу, відновити документи. І ми займаємося цим. Коли я приводжу до лікарні хворого безпритульного, здивований персонал мене запитує: «А хто ви цій людині?» — «Друг», — відповідаю я. Одна моя знайома, без­притульна Міла, якось попросила: «Дай я потримаю твою сумочку». — «Навіщо? — здивувалася я. — «Нехай усі бачать, що ти мені довіряєш». Волонтер Цвітана Якимченко, студентка Києво–Могилянської академії, розповідає про дружбу з підопічними: «У нас на Подолі є бабуся — Ніна Сигізмундівна. Якось я сказала при ній, що дуже зголодніла. Жінка, не вагаючись, витягла з сумки булочку: «На, їж!» Мені було незручно, адже ми саме прийшли годувати бутербродами і чаєм цих людей. Та Ніна Сигізмундівна була такою щирою, що я не могла відмовитися. І знаєте, це один із найдорожчих подарунків, які мені колись робили. Недавно вона пригостила мене пакетиком какао. Хоча я знаю, що інколи жінка голодує днями. Ношу з собою той пакетик як талісман. Інколи зазираю в кишеню по гроші, але, оскільки, як у кожного порядного студента, вони не завжди є, замість грошей натрапляю на цей пакетик і відчуваю тепло і радість. Не лише ми даємо щось цим людям. Вони також багато дають нам».

Не валянками єдиними

У проблемі бездомності можна виділити два аспекти: ставлення до них суспільства і ставлення до них держави. Характеризуючи законодавчу політику щодо безпритульних в Україні, Надія Кабаченко, професор, директор школи соціальної роботи при НауКМА, зазначила, що закони, які ухвалюють у цій царині, є надзвичайно фрагментарними, суперечливими і зовсім не орієнтованими на профілактику та запобігання бездомності. Опікуються безпритульними спеціалізовані центри обліку (таких в Україні до 20). Основна місія цих закладів — облік безпритульних і допомога в оформленні паспорта. Але ж безхатьки потребують елементарних послуг: сухої постелі, гарячої їжі, медичного догляду. Місць, де це можна отримати, дуже мало.

Олександр Лапенко, завідувач секції роботи з бездомними громадянами Головного управління соціального захисту КМДА, сповнений оптимізму. На його думку, в жодному місті України не робиться для безпритульних стільки, скільки в Києві. І справді, тут функціонує аж три (!) заклади з соціального захисту, де безпритульні можуть перебувати з 18.00 і до 9.00 ранку, повечеряти, випрати, помитися, покласти речі до камери схову. Щоправда, є кілька «але». Безпритульним громадянам важко дістатися у ці три пункти, бо в громадський транспорт їх не пускають. Та й обслуговування в цих місцях є платним — 4—12 гривень (залежно від «класу» житла: соціальний готель чи просто «нічліжка»). «Це символічна плата, щоб бездомні люди розуміли, що вони теж мусять щось приносити дер­жаві, держава не повинна давати їм щось безплатно», — пояснює пан Олександр виховне значення платної допомоги людям, які по кілька днів голодують. Оформлення паспорта теж не безкоштовне — воно «потягне» на 76 гривень. Тільки от де їх узяти?

Пані Кабаченко акцентує на тому, що малозабезпечені українці отримують від держави субсидії. А безхатьки не отримують нічого. Хоча ні, неправда. Торік міська влада провела гучний захід — «Валянки для бездомних». «Уявляєте собі зиму, коли сніг тане, жижа мокра під ногами, — каже Надія Кабаченко. — Навіщо валянки в цій ситуації? Та бездомні — розумні люди: хто міг, продав дарунок. Треба цікавитися потребами бездомних і знати, що їм потрібно, а не керуватися уявленнями того, хто сидить в адміністрації чи міністерстві». І що цікаво — бюрократична машина веде детальний облік усього, чим влада обдаровує нужденних. Вони за все дають розписку: за валянки, за теплий одяг, який жертвують до банку одягу небайдужі люди.

Гордістю київської влади є Центр соціальної адаптації в селі Ясногородка Київської області. На питання, чому міський центр розташовано у глухому лісі так далеко від Києва (ізоляція від суспільства не сприяє адаптації людини), пан Олександр відповів: «Ясногородка розташовується в мальовничій зоні, на березі Київського моря — 10 га лісу, 300 метрів пляжу! Там бездомні інваліди ловлять рибу і п’ють каву. Кого цікавить — можете поїхати подивитися». Хочеться в це вірити, та якось занадто солодко звучить. Волонтер Людмила Харченко ніби почула мої сумніви, звернувшись до пана Олександра: «Краєвид красивий. Це правда. Але приміщення Центру — невідремонтований піонерський табір. Ця сумна картина нагадує фільми жахів: на дворі й у приміщенні — мінус 15, біля ледь теплих труб опалення стоять нещасні люди. Ми заходили і запитували, чи є якісь ліки, чим можна допомогти. У людей, крім анальгіну і цитрамону, нічого не було». Пан Лапенко погодився з тим, що приміщення ремонтували давно (грошей в усій країні немає), проте запевняє, що в приміщенні комфортна температура повітря — +16–18, а в Центрі працює приблизно 30 медпрацівників .

«Наразі в місті створено координаційну раду з питань допомоги бездомним громадянам і міський оперативний штаб, — розповідає Олександр Лапенко. — Проводяться зимові патрулювання. Я особисто бачив, як вони проходять і дуже цим задоволений. Працюють три виїзні бригади, які щоденно роздають 200 порцій гарячого харчування, зимовий одяг та взуття. Телефон «гарячої лінії» для допомоги бездомним — це 1551. Якщо туди дзвонять громадяни і повідомляють, що в них у під’їзді живе безпритульний, соціальні працівники виїжджають на місце, складають відповідний акт, викликають «швидку» за потребою. На базі Першої міськлікарні створено відділення на 20 ліжок для бездомних громадян».

«Було б несправедливим сказати, що суспільство зовсім байдуже до проблем бездомних людей, — підсумовує волонтер Ірина Дробот. — У нашій спільноті існує традиція — кожного року запрошувати безпритульних на різдвяний обід. Ми накриваємо стіл, готуємо подарунки і листівки, прикрашаємо залу. Такий обід — свято перевтілення для бідних і бездомних. Вони намагаються святково вбратися, поводяться, як поважні гості. Нас вразило, що бездомні, яким дорікають схильністю до алкоголю, зов­сім відмовляються навіть від символічного келиха вина. На минулорічному обіді до нас підходили деякі бездомні, діставали з кишені 1—2 гривні і просили передати людині, яка більше цього потребує. Різдвяний обід — це також момент істини для нас, людей молодих і забезпечених. Ми відчуваємо, як зникають бар’єри, що розділяють наше суспільство на здорових і хворих, бідних і багатих, домашніх і бездомних, старих і молодих. Дарувати приємніше, ніж отримувати».

Оксана ОНИЩЕНКО

ДОВІДКА «УМ»

Святий Егідій — покровитель без­притульних і жебраків. Організація, названа його іменем, уперше була створена в Римі у 1983 році . Сьогодні волонтери спільноти працюють у 70 країнах світу.

ДО РЕЧІ

Як допомогти?

Громадська організація «Друзі спільноти святого Егідія» пропонує усім небайдужим приєднатися до всеукраїнської акції «Різдво–2010 з бідними вулиць» і взяти участь у підготовці різдвяних свят для безпритульних, мешканців сиротинців і будинків престарілих. Цим людям потрібні: зимовий одяг, шапки, шарфи, рукавиці, теплі шкарпетки, чай, кава, мило, шампунь, рушники. Дітям принесуть радість зошити, кольорові олівці, альбоми для малювання, фломастери і фарби. Можна зробити грошову пожертву, яка допоможе придбати подарунки та замовити їжу в їдальні. Подарунки приймають за адресою: вул. Хрещатик, 15, оф.51 щосереди, п’ятниці та неділі з 19.00 до 20.00. Пропозиції про допомогу можна надсилати за адресою: [email protected]