Юрій легко знаходить спільну мову з учнем. (Фото автора.)
Тернополянина Юрія Дідика доля не раз випробувала на міцність. Чоловік 20 років тому втратив зір, але це не зломило його. Більше того, пан Юрій зумів отримати другу вищу освіту і нині працює вчителем історії у школі № 22 міста Тернополя.
— Того фатального дня я був на відкритті сезону полювання, — розповідає Юрій Дідик. — П’яний капітан міліції, нехтуючи правилами безпеки, двічі вистрелив понад водою. А цього категорично не можна робити! Вісім шротів вцілили в мене, одна зачепила очі... Міліціонер побачивши, що накоїв, не прибіг на допомогу, а кинувся тікати. Повівся, як справжнісінький боягуз. Мені тоді було лише 25 років... Пережив кілька операцій. Два роки їздив на лікування до Москви, але зір відновити не вдалося. Я змирився і спробував навчитися жити заново. А це було не просто. До травми я працював інженером у Тернопільському управлінні «Облпаливо», мав дуже хороші перспективи. Проте на кар’єрі інженера довелося поставити хрест. Тож задумався над здобуттям нової професії.
Після травми Юрію довелося переїхати до батьків у Кременець. Самому одразу важко було орієнтуватися у квартирі, не кажучи вже про вулицю. Мама допомагала синові, як могла, а тому, коли він захотів знову вступати у ВНЗ, не перечила.
— У незрячої людини обмежений вибір професій, — каже чоловік. — Мені ж припала до душі професія вчителя. Тому невдовзі я вступив до Луцького педагогічного інституту на історичний факультет. Вибрав заочну форму навчання, бо не міг обходитися без сторонньої допомоги. Всюди мене супроводжувала мама. Вона разом зі мною ходила на всі лекції, записувала конспекти, а потім начитувала їх на диктофон. Після цього я по кілька разів слухав записи і так запам’ятовував матеріал. Останніх два роки вчився на «відмінно». Коли закінчив інститут, то вирішив переїхати назад, у Тернопіль. У мене там була своя квартира. Мама спочатку була проти, переживала, як я даватиму собі раду. Я попросив її пожити зі мною місяць у Тернополі, доки освоюся, аби потім навчитися жити самому.
Невдовзі Юрій Дідик почав працювати вчителем у школі. З учнями одразу знаходить спільну мову. Інколи вони на уроках забувають, що він незрячий.
— До уроків готуюся за допомогою спеціальних касет, — розповідає чоловік. — На заняттях усі записи роблю за допомогою азбуки Брайля і диктофона, а потім мої колеги вносять їх у журнал.
Удома в Юрія Дідика все дуже чисто і прибрано, ніби усюди постаралася рука хорошої господині. Спершу навіть забуваєш, що цей чоловік незрячий, настільки добре він орієнтується у просторі. Ми запитуємо пана Юрія, хто допомагає йому вести домашнє господарство, та чоловік лише усміхається...
— Раз на тиждень до мене приходить соціальний працівник Оксана Татарчук, — каже Юрій Зеновійович. — Вона готує суп чи борщ, бо рідкі страви мені не вдаються, тут потрібно бачити. А, наприклад, рибу посмажити можу сам. Пані Оксана ходить замість мене в магазин, здійснює комунальні платежі. Решту я стараюся робити сам. Прибрати чи випрати для мене не проблема. Я навіть кахлі у кухні поклав, тільки перший рядок допоміг викласти майстер. Ходімте до ванної. Я там труби позашивав і придумав спеціальну конструкцію — інженерний фах дається взнаки.
Прямуємо з Юрієм Зеновійовичем до ванної. Чоловік показує своє творіння: на одній із кахлин металева ручка, за допомогою якої кахлі можна знімати, як пазл. Робота виконана дуже акуратно, навіть важко повірити, що це робила незряча людина.
— Я ще багато чого вдома зробив за власним проектом, — зауважує співрозмовник. — Наприклад, шафукупе майстер створив за моїм задумом. Усередині світло вмикається, не знаю для чого воно мені, але хай буде. Крім одягу, я зберігаю тут свої рибальські снасті. Я і дотепер їжджу з друзями на риболовлю. Інколи товариші беруть мене на полювання. Але зараз я хіба що допомагаю їм чистити картоплю. А раніше дуже любив полювати. У 14 років отримав мисливський квиток.
Кілька років тому Юрій Дідик опанував нову професію масажиста. Тепер він володіє усіма техніками масажу. Біля вікна у кімнаті стоїть масажна кушетка зеленого кольору.
— Я практикувався у найкращих фахівців масажної справи, — каже чоловік. — Треба десь підробляти. Ціни тепер «кусаються», а я повинен ще допомагати своїй 80річній мамі. Крім мене в неї більше нікого нема.
...Прощаємося. Пан Юрій проводить нас до дверей. Після зустрічі з такою сильною людиною розумієш, що йому, незрячому, вдалося більше досягнути в житті, аніж багатьом здоровим людям.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
