Пілігрим Тарас Житинський

Що не говоріть, гени — велика річ. Народжений у родині репресованих вояків УПА в Карагандинській області, Тарас Житинський лише у 1981–му зміг повернутися на Батьківщину — місто Івано–Франківськ. Там він закінчив Івано–Франківський інститут мистецтв і здобув три дуже важливих для себе перемоги: третю премію у категорії «поп–музика»на фестивалі «Червона Рута» у 1991–му, а у 92–му — гран–прі фестивалю «Кришталевий лев» та спеціальну відзнаку на «Слов’янському базарі». В його творчому активі тих часів також надзвичайно вдалі, сказати б — ефектні, виступи на вже легендарних нині форумах «Оберіг» і «Мелодія». Справді потужно свій концертний сет Тарас відіграв на імпрезі, присвяченій 50–річчю створення УПА у 1992–му. Саме там розкрилися дивовижна харизма, сильний голос і вкрай експресивна манера виконання співака — три складові, що скрізь, де б не виступав, приносили йому успіх.

Протягом 90–х Тарас Житинський записав і видав два цікавих альбоми — «Чорний лебідь» і «Ва–банк», а в 1996–му для нього починається нове життя: він несподівано перебирається до Лондона, де швидко налагоджує стосунки з нашою тамтешньою діаспорою, але ні на день не розлучається з улюбленою гітарою. Головними «кониками» репертуару Житинського були козацькі пісні, історичні думи та пісні УПА. Завівши собі на голові справжнього оселедця, він став схожим на вільного козака в екзилі. Це був хитромудрий план! План навернення несвідомих чи напівсвідомих українців на своїй Батьківщині до рідного коріння, до рідного слова і пісні, власне — до української культури. Тарасові хотілося довести (спочатку собі, а потім і співвітчизникам), що, живучи в іншій країні і в англомовному середовищі, можна повноцінно розвивати власну культуру і бути цікавим для місцевої публіки як представник слов’янської культури. Тому й не дивно, що Тарас в Англії має прихильників серед англосаксів.

Щороку Житинський разом із дружиною Марією і дочкою Іриною навідується в Україну — до родичів. Окрім того, Тарас намагається «захопити» по максимуму різноманітні літні імпрези, презентуючи щоразу нові композиції. Зокрема у 2008–му на фестивалі «УНІЖ», який влаштувала столична агенція «Наш формат», він представив свій альбом «Пісні козаків», виданий тією ж агенцією. «Ми заприятелювали з шефом «Нашого формату» Владом Кириченком, унаслідок чого було видано мій свіжий матеріал, записаний у Лондоні, — розповідає Тарас. — «Пісні козаків» — це гайдамацькі, стрілецькі й козацькі пісні різних часів і з різних теренів країни. Пісні «Ой у 1791 році» та «Любо, братці, любо» були записані етнографом Олександром Грибом років десять тому на півдні України. Насправді «Любо, братці, любо» в оригіналі завжди звучала українською, адже у війську Нестора Махна 98 відсотків бійців були етнічними українцями. І ця пісня була чимось на зразок махновського гімну і нині є фольклором для анархістів усього світу. Альбом «Пісні козаків» виявився одним із найбільш затребуваних у 2008–му серед новинок компанії — напевно, це було пов’язано з тим, що у 2007–му Тарас отримав ґран–прі на фестивалі «Повстанським плаєм», а також органічно влився у програму фестивалю «УНІЖ».

Наступним кроком було видання у 2009–му одразу двох позицій — альбомів «Козацькі балади» та «Їхали батяри». Перший і за стилістикою, і за настроями ніби продовжує диск «Пісні козаків», але вже під кутом мужньої чоловічої баладності, елегійності. Тут Тарас виконав відому пісню О. Веремчука «Курінний» та одну власну — «Там на ставі». Диск «Їхали батяри» має підзаголовок «Галицький шансон», представляє музику закарпатського композитора Ігоря Іванціва і справді дає певний зріз сучасної батярської пісні, іншими словами — дає уявлення про міський фольклор довоєнної Галичини, який у 20—30–ті роки становив надзвичайно строкате й колоритне полотно із цілим спектром суто галицьких характерів.

Уже кілька років у Великобританії функціонує створена Житинським група «Земляки», складена з наших «колишніх», яка грає і народну пісню, і авторський репертуар. «Земляки»мають непоганий концертний ангажемент по всій Англії, але поки що, за певних причин, не можуть відвідати Батьківщину, а точніше — покинути Великобританію. Сьогодні Житинський виношує доволі амбіційний проект — запис авторської пісенної програми із залученням справжнього симфонічного оркестру і за участі дочки Ірини. «Відтоді як Ірина отримала ангажемент на сцені Оперного театру в польському Вроцлаві, — каже Тарас, — я весь час обмірковую нашу спільну програму, яка б схрестила мою манеру співу, де, окрім народної музики, присутні впливи блюзу і класичного року, з оперним вокалом моєї дочки. Поки що заважає лише те, що запис живого симфонічного оркестру в Англії є надто дорогим задоволенням, а імітувати звучання оркестру за допомогою електроніки — не хочеться...

«Стовідсотковий пілігрим» — так визначив свою долю і спосіб життя сам Тарас Житинський. «Завжди відчуваю себе у дорозі, — пояснює він. — Зупинки бувають довшими чи коротшими, але головне — наповнити їх сенсом, тобто — творчістю. І рухатися далі...»