«Не святі горшки ліплять», — підсумував Богдан Гаврилишин свою недавню зустріч у Львівському університеті ім. Франка 8 вересня. Там він презентував третє, доповнене, українське видання своєї книжки «До ефективних суспільств. Дороговкази в майбутнє». «Найбільше наше багатство — це надзвичайно талановиті молоді люди, які можуть багато давати світу й піднімають Україну на високий рівень», — каже сповнений енергії Гаврилишин.
У понеділок цій непересічній особистості виповниться 83. Видатний економіст, політолог, футуролог, член Римського клубу, іноземний член Національної академії наук України, директор Міжнародної школи менеджменту, консультант у понад 70 країнах, автор понад 100 наукових праць різними мовами, почесний пластун — Гаврилишин здивував світ своїм талантом і працьовитістю. Життя Богдана Гаврилишина, на думку академіка Івана Дзюби, — це «зразок самореалізації, доказ необмежених можливостей української людини».
— Уже в 10—11 років я читав книжки німецького письменника Карла Мая, — відповідає пан Богдан на запитання про витоки його освіченості.
— Якою мовою?
— Польською, звичайно, як на тодішні часи в гімназії… Так от, Май описував різні країни, і мені хотілось пізнати світ. Мріяв про це. І пізнавав. Я, не будучи ще громадянином Канади, представляв її в Дакарі (Сенегал). То був 1952 рік. Як я туди потрапив? Мене представники СУМу (Союзу української молоді) вибрали депутатом від них до Координаційного комітету молодіжних організацій Канади для Світової асамблеї молоді, яка створилася на противагу Світовій федерації молоді, що була під контролем комуністів.
— І багато там було?
— 150 делегатів із 73 країн. Власне, участь у ній дала мені дальший поштовх до діяльності на міжнародній ниві…
А ще якось я зустрів малого хлопчика в Катманду (Непал). Пам’ятаю, як він ішов за мною, питав, звідки я приїхав. Бідний був хлопчина. Але, не виїжджаючи з Катманду, підходив до туристів, ставив питання. Уявляєте: в 10 років він знав усі столиці всіх країн. Знав він і назви валют. Це було фантастично.
Я сам через таке пройшов. Хотів вчитися. От, дивіться, було життя в таборах «ді–пі» (переміщених осіб. — Ред.) у Німеччині. Багато з нас пережили надзвичайно важкі періоди під час війни і вижили. А оскільки ми тут, ми є, то треба щось робити. Певно, важливу роль у таборах відігравало те, що українська інтелігенція дістала свободу самовисловлення. Люди буквально насолоджувались свободою.
А вже в Канаді я вчився. В Женеві вчився. Я ще в студентські роки вирішив, що на ізоляцію я не піду, на асиміляцію — також. Увійду в канадський світ, але збережу свою ідентичність.
Один рік навчання в Женеві — то чудо! Там я почув тезу про порівняльний розвиток СРСР і США. Почав об’єктивно вивчати. А викладали там надзвичайні люди. Той рік у Женеві змінив повністю напрям мого життя і кар’єри.
Один француз, що дістав потім Нобеля як економіст, запросив мене до Сорбонни. Я міняв предмети, які вчив, і це добре. Вивчав багато «сторонніх» курсів. То так виглядає. З одного боку, одну ділянку я знав у глибині, але знав дещо про решту ділянок. Тож і став експертом не в чомусь одному, а міг легко розуміти співвідношення між різними ділянками.
Мій тато дуже хотів, щоб я зробив докторат. І я його зробив, і встиг ще тата про це повідомити. Бо коли люди планували собі прямолінійні кар’єри, я собі й дружині сказав: «Я маю дві мети в житті. Хочу мати цікаве і корисне життя, і не тільки для себе, а й для інших людей».
— Хто ж вас просував як консультанта аж у 70 країн світу?
— То так... Люди знали мене з наукових статей. Багато випускників із Женеви мене знали, то були й різні керівники наглядових рад великих підприємств. Я є багатий своїми приятелями. Є навіть африканець один. Зі Сьєрра–Леоне, що міністром був.
Я вчився в багатьох. Бо мене цікавила ефективність компаній, їх потенціал.
Мені не раз пропонували роботу з високою платнею, часом — і в два рази більше, ніж я мав. Але я себе там не бачив. То був би для мене надто вузький світ.
— Пане Богдане, ви подолали круту життєву дорогу — від лісоруба до доктора економічних і суспільних наук Університету в Женеві. Але все ж повернулися в Україну, очолили інститут, стали радником Президента Кравчука, чотирьох голів Верховної Ради і трьох прем’єр–міністрів України. Чи просто давався переїзд із Заходу в іще Радянську Україну?
— Думка про створення Міжнародного інституту менеджменту (МІМ) у Києві з’явилася в мене ще перед поверненням в Україну в 1988 році. Думаю: ну, буде незалежна Україна, нова економічна система. Потрібні будуть Україні менеджери. Бо в СРСР були директори, існували плани, а менеджерів не було. Мусять бути люди, які повинні про щось в Україні подбати. Про фінанси, яку технологію, вироблення стратегічних напрямів розвитку. І вже восени 1988–го я написав на п’ятьох сторінках свою пропозицію. Одна людина, яка працювала в Женеві, порадила мені в Україні контактувати з Академією наук. Я по–англійськи написав. Патону чомусь переклали російською. З Патоном, якому я таки наполіг перекласти українською той текст, за півтори години ми порозумілися. Домовилися створити спільний інститут. Ми хитро зробили — як спільне підприємство з Інститутом економіки, а не з Академією наук УРСР.
— Чому?
— У цьому випадку Президія АН УРСР давала «добро». А інакше довелось би звертатись до Ради Міністрів України, а та мала би просити дозволу Москви. І, певно, тоді з цього нічого би не вийшло.
— У своїй книжці ви писали: «Леонід Кравчук виявився добрим політиком, він добре відчуває різні політичні течії і зміни в них, добре оцінює вагу різних угруповань». Ви і далі так вважаєте, як і тоді, в 1993 році, коли висловлювали цю думку про першого Президента України?
— Була тільки якась одна ситуація, коли я був у діях його розчарований. Але з часом Леонід Кравчук став державним мужем. Я з повагою до нього ставлюся. Із Кравчуком було досить добре працювати, але я запізно зрозумів, як мало він знав про економіку.
До речі, пригадую, як на одній конференції в Німеччині я говорив від імені Президента України. Кравчук тоді на зустріч не приїхав, і я виступав замість нього. Одним з учасників був Михайло Горбачов — він поставився до мене надзвичайно позитивно, навіть пробував говорити до мене по–українськи. І це — в присутності дружини. А вона — Раїса Титаренко — не хотіла ні слова по–українськи сказати. А я — ні словечка по–російськи. Згодом Горбачов був у моєму інституті в Женеві.
— Із ким в Україні вам найкраще вдавалася праця радника?
— Із Сергієм Тигіпком. Знаю його ще відтоді, як Тигіпко прийшов у Кабінет Міністрів із банку. Плідно було з ним працювати, хоча я формально радником Сергія й не був.
— А в Президента Кучми ви були радником?
— Ні, не був. Але зустрічався з ним часто. І я йому казав те, що думав. І він не гнівався, як це не парадоксально, Кучма сприймав мої слова позитивно. І взагалі: до Кучми був легкий доступ — принаймні в мене. Я навіть у 1999 році посмів йому сказати: «Леоніде Даниловичу, вичистіть свою стайню!»
— Ого!
— А він спокійно мої слова сприйняв і сказав: до виборів не зможу.
— А як було при Медведчукові — керівникові адміністрації Президента Кучми?
— Зовсім інакше. Кучма тоді змінився.
Кучма, знаєте, не був поганим Президентом на першому мандаті. Я був свідком, як Табачник давав тоді Кучмі дещо з української історії для читання — для загального ознайомлення.
— Пане Богдане, ви в додатковому розділі, долученому до третього видання вашої книжки, пишете, що Україні «важливо змінити Конституцію, перейти на федеративний устрій із більшою децентралізацією. Треба ліквідувати посади голів держадміністрацій». Ви розумієте, що в такому разі, не дай Бог, станеться з Україною?
— (Сміється). Я розумію, що це звучить провокативно, єретично. Але ж є досвід Швейцарії. Не релігія, не мова, навіть не спосіб життя їх тримає. Політична система тримає!
— Пане Богдане, але в них нема під боком дуже дружньої країни, яка ще й досі не відпустила зі своїх обіймів.
— Ви розумієте, якщо навіть Янукович стане Президентом, він не дуже розщедриться на допуск російських інвестицій в Україну. Якби люди справді знали, що ми свої справи вирішуємо самі, хіба хотіли б бути частиною Росії?
— Пане Богдане, а хіба ви не слухали «бойового» звернення Дмитра Медведєва до Президента України, а точніше — до української нації?
— Я навіть не знав, що він настільки дурний, що президент Росії може в такому хамському тоні виступати. Може, й не дурний, а засліплений імперським дурманом. Вони собі уявили, що Україна — їх частинка.
— Ви погоджуєтесь, що Україну здали? І Стара Європа, й Обама?
— Так… Європа з самого початку ставилася до нас по–своєму. Якби Україна вступила до ЄС, нам не потрібне було б і НАТО для гарантій безпеки. Але не дали орієнтирів, щоб до них прагнути.
Богдан Гаврилишин
Народився 19 жовтня 1926 року в селі Коропець, що на території теперішньої Тернопільщини. У 1943 році, під час ІІ Світової війни, його забрали до Німеччини. У 1947–му виїжджає з сім’єю до Канади, де працює лісорубом. У 1954 р. здобуває ступінь магістра спеціальності «інженер–механік» в Університеті Торонто. З 1960 р. — мешканець Швейцарії. 1976 р. здобуває ступінь «доктор філософії» (найвищий науковий ступінь) з економіки у Женевському університеті.
З 1988 року працює на громадських засадах в Україні. Від здобуття Україною незалежності Богдан Гаврилишин був радником кількох президентів України, прем’єр–міністрів та голів Верховної Ради.
У 1990 році заснував Міжнародний інститут менеджменту в Києві, де зараз є головою наглядової ради — фактично ректором.
Член Римського клубу, екс–голова правління Міжнародного фонду «Відродження», заснованого Джорджем Соросом.
Має трьох дітей та сімох онуків.
Іван Дзюба про Богдана Гаврилишина:
— Він був одним із не так уже й багатьох українців, яким пощастило уникнути обох крайнощів емігрантської долі: і оборонного самозамикання в національній громаді, і самозаперечної, асиміляційної інтеграції в західні суспільства. Він інтегрувався, але зберігаючи свою національну ідентичність і свої українські інтереси. Свою приналежність до західного істеблішменту при кожній нагоді використовував для сприяння українській справі, — популяризуючи Україну, роз’яснюючи її проблеми, а згодом і добиваючись уваги до неї з боку міжнародних організацій та урядових чинників західних держав, до певної міри беручи участь і в дипломатичних зусиллях незалежної України. Як тільки склалися обставини, що відкрили для цього можливості, Гаврилишин дістав «друге дихання» і з великою енергією (хоч і дуже врівноважено) розпочав свою українську місію.
...Особливо пригодилися його знання різних політичних і економічних систем, його методологія порівняння цих систем та аналізу різних складників цих систем.
Згідно з концепцією Гаврилишина, успішне функціонування суспільства залежить від міри згармонізованості трьох головних елементів усякого суспільства: політичного устрою, економічного ладу і системи національних культурних цінностей. Немає універсальних моделей розвитку, як і немає цінностей, спільних для суспільств, які перебувають на різних етапах економічного, політичного, культурного розвитку...
Не можна довільно вибирати «вподобані» економічні моделі, політичні інституції, культурні й етичні вартості і зліпити все це докупи. Всі ці складові частини мусять гармоніювати між собою і з довкіллям: традиціями, культурно–філософською та історичною спадщиною, географічним положенням і природними умовами, релігією.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
