«Ніколи більше не бачив, щоб так щиро молився чоловік»

12.09.2009

Тернопільщина цими вихідними відзначає Дні пам’яті свого земляка — патріарха Української греко–католицької церкви Йосипа Сліпого, який помер 25 років тому. Але пам’ятають цього світлого чоловіка багато де по всій Україні, зокрема на Черкащині. Постійний читач «України молодої» Володимир Махиня із села Лебедин Шполянського району митрополита добре знав.

Познайомитися з Володимиром Петровичем спонукав лист. У ньому пенсіонер писав до редакції, що після прочитаного в газеті інтерв’ю з кардиналом Любомиром Гузаром «теж має що сказати, сьорбнувши не одну порцію тюремної баланди із попередником Гузара — Йосипом Сліпим, певний час перебуваючи з ним в одній кадебістській камері, а потім і в таборі».

Володимир Махиня каже, що сам потрапив за ґрати через лист до Центрального комітету КПРС. У листі він обурювався політикою стосовно подій в Угорщині у 1956 році. Обурення коштувало чоловіку трьох років таборів — за «викривлення радянської дійсності». У пересильній тюрмі Свердловська весною 1959 року йому й судилося зустрітися з Йосипом Сліпим.

«Серед ночі до нашої камери занесли на дерев’яних ношах якогось хворого на ноги в’язня. Та коли ми вдосвіта встали, чоловік пошепки молився біля вікна. Більше ніколи в житті не бачив, щоб так щиро молився чоловік. Ми ж тоді атеїсти були. А він молився до самого обіду, навіть відмовився від сніданку», — пригадує минуле Володимир Петрович. За його словами, це вже згодом, коли вони познайомилися з Йосипом Івановичем, він розповів, що хворі ноги відмовляються ходити. Тож вночі діставався до вікна, хапаючись руками за верхні нари, практично повисаючи на них.

У тій камері Володимир Махиня разом із Йосипом Сліпим просиділи місяць. Багато спілкувалися. Молодому співкамернику було цікаво чути спогади митрополита про його юність та навчання у Ватикані.

«Наші розмови після довірливого обміну думками були близькі до дружніх. Митрополит добре знався на історії релігії Польщі, Литви, Росії, Білорусі та України. Я слухав його розповіді, відкривши рота», — зізнається Володимир Петрович. Він каже, що тоді вперше почув правду про так званих «бандерівців» і був вражений почутим до глибини душі. Уже пізніше, у Мордовії, доля зведе Махиню із тими «бандерівцями» і він знову пересвідчиться, що люди просто любили свою Україну і боролися за її незалежність. Разом із ними Володимир Петрович у період хрущовської «відлиги» організує концерт до 100–річчя смерті Тараса Шевченка. І коли зі сцени табірного клубу читатимуть «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий», то зал плакатиме.

Там, у мордовському таборі, Махиня зустрінеться з Йосипом Сліпим удруге. Він працював у бібліотеці, а митрополит приходив за книгами. «Візьме книгу і читає в залі. А мені тільки покаже пальцем, мовляв, мовчи. Бо за ним увесь час слідкували, то ж він так беріг від неприємностей інших людей», — пояснює Володимир Петрович. У таборі всі знали, що це митрополит, згадує чоловік. Він завжди ходив із високо піднятою головою. Люди його дуже поважали.

«Я все своє життя, після того як доля звела мене з Йосипом Івановичем, слідкував за його славним життям. Бо він став мені наче рідною людиною. Дуже вразив мене цей чоловік своєю інтелігентністю, освіченістю, чемністю, — розповідає «УМ» Володимир Петрович. — Ото тільки по телевізору щось про нього розповідають, я від екрана і не відходжу».

 

ДОВІДКА «УМ»

Йосип Сліпий народився у селі Заздрість Теребовлянського району на Тернопільщині 17 лютого 1892 року. Освіту здобув у Львові — в греко–католицькій духовній семінарії та в університеті. У вересні 1917 року митрополит Андрій Шептицький висвятив його на священика. Йосип Сліпий здобув ступінь доктора богослов’я в Австрії в католицькому університеті, пізніше вчився в Римі — в Папському григоріанському університеті. З 1925 року він є ректором Львівської духовної семінарії. У листопаді 1944 року стає Галицьким митрополитом. Через рік у квітні його заарештовують кадебісти. Військовий трибунал звинувачує Йосипа Сліпого у контрреволюційній діяльності на користь Ватикану і дає вісім років таборів. У 1975 році офіційно стає Києво–Галицьким патріархом. Помер Йосип Сліпий 7 вересня 1984 року в Римі. Через вісім років після смерті, домовину з останками Йосифа Сліпого перевезли до Львова і поховали в крипті Собору Св. Юра.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>