Леді зверху

23.05.2009
Леді зверху

«Залізна леді» Великої Британії.

Тетчер — єдина в світі жінка, яка має свій «ізм», каже Наталія Новак. Хоча ніякого нового політичного вчення вона не сотворила, «тетчеризм» існує як явище. Насправді «тетчеризм» — це коли ти усю суботу та неділю поспіль читаєш виключно про Тетчер (тільки Гугль дає на це ім’я 149 тисяч посилань), і, врешті–решт, сама перестаєш існувати. Тим паче якщо океан інформації треба вкласти в озерце газетної шпальти. Отже, народилась Маргарет Хільда Робертс 13 жовтня 1925 року. Любила батька, «забувала» вказати у біографіях про наявність матері та сестри. Головне кредо життя, засвоєне від Альберта Робертса: не йди у натовпі — веди натовп за собою. У 15 років заявила, що не знає мети, якої не могла б досягти. Доля познущалась над такою впевненістю: Меггі закохалась у графського сина, чия родина закрутила носом, дізнавшись про його роман із донькою крамаря та швачки. Довелося вдовольнятися розлученим і старшим за неї Денісом Тетчером. Чоловіка Маргарет не любила, одначе прожила з ним до самої його смерті у віці 88 років. А в 1952–му подарувала йому двох близнюків — Марка та Керол. Через чотири місяці після пологів Тетчер успішно склала екзамен на адвоката. Перші її спроби стати парламентарем відносяться до 1948 року: тоді Тетчер балотувалася від Дартфордського округу (графство Кент), представляючи Консервативну партію. Вибори вона програла, проте і далі зростала за «партійною лінією», і коли прем’єр–міністром Великої Британії став Едвард Хіт, увійшла до його правлячого кабінету. Тим часом довіра до Консервативної партії в суспільстві впала, Хіт був змушений подати у відставку, а відтак і піти з посади голови партії. У 1975–му її очолила Тетчер. У 1979 році Велика Британія була на межі економічної кризи і потребувала адекватного лідера (фактично як Україна зараз). Британці обрали новим прем’єром Тетчер — вона залишалась на цій посаді до 1990 року. У 1992–му королева Єлизавета ІІ пожалувала Маргарет Тетчер титул баронеси. Цього року баронеса святкуватиме свій 84–й день народження.

«Ось така вона заноза»

Наталія Новак — також жінка при владі. Хоч місто Київ і не зіставне з усім британським королівством. Пані Наталія хоче поділитися думками про організований Пилипишиним референдум щодо недовіри Черновецькому, але я непохитно повертаю розмову у потрібне русло. Сьогодні — жодних пилипишиних. Досить і того, що нас і так перебивають телефонні дзвінки та люди з паперами на підпис. Бесіда спочатку виходить «рваною», клаптиковою. Новак нахвалює Тетчер:

— Дивіться, як вона у конфлікті з Фолклендськими островами повелася. Мужики розгубилися, а вона не розгубилася... (У 1982–му Британія вступила у війну з Аргентиною за Фолклендські острови. Під час конфлікту загинула тисяча військових. Перемогла Британія. — Авт.).

— Так, і дуже підняла тим свій рейтинг.

— Але діяла вона дуже жорстко, погодьтеся. Хтось би міг сказати: там же гинуть наші солдати... Дуже часто її політика мала нежіноче обличчя.

— Вона сама мала нежіноче обличчя. Французький президент Жискар д’Естен казав про Тетчер: «Я не вважаю її приємним співрозмовником. Вона не схожа ані на чоловіка, ані на жінку». А Франсуа Міттеран додавав, що в неї очі Калігули, а губи — Мерилін Монро. Хоча з Мерилін Монро це він, по–моєму, перегнув палицю...

— Чоловіки... Вони взагалі не люблять, щоб над ними домінували. А вона обійшла багатьох із них. Хоча Горбачова вона любила. Тільки я не впевнена, що він завжди розумів її гумор.

— Чому ж? Біографи пишуть, що вони залюбки хихотіли над якимись їм одним зрозумілими жартами. До речі, це саме росіяни прозвали Тетчер «залізною леді».

— Справді? У неї було виняткове почуття гумору. Її жарти — тонкі і гострі. І сама вона — ще та заноза. Між іншим, вона ніколи не їла перед виступами. Казала, що кров має приливати до голови, а не до шлунка. А промови писала собі сама. Без жодних спічрайтерів. Працювала до пізньої ночі. Говорила, що не спить більше чотирьох годин на добу. Як Ейнштейн або Наполеон... Така одержимість ідеєю.

— Це ще й особливості фізіології. Якщо людина потребує восьми годин сну, на чотирьох вона десятиліттями не протягне. Хоч я навіть читала про півтори години сну. Вочевидь чим далі в ліс — тим більше міфів.

— А її, до речі, не дуже й любили в Британії. Тобто не те, щоб не любили, а радше з нею рахувались...

— У латинян є сентенція «Oderint dum probent». Хай ненавидять, аби поважали...

— ... А вона тим часом ніколи не боялась непопулярних кроків. Вирішила реформувати систему соціальних пільг і скоротила кошти на роздачу у школах молока. Ліві партії кричали на кожному кутку: «Thatcher, Thatcher Milk Snatcher». Тобто «Тетчер — крадійка молока». Вона заощадила тоді чотири мільйони фунтів стерлінгів, але мало не поплатилася за це своєю кар’єрою. На неї тиснули, але вона казала: «Я не збираюсь бути переможеною».

Про гру без правил довкола шафи–морозильника

— А знаєте, пані Наталіє, я нею трохи розчарована. У такої перфекціоністки, як Тетчер, усе мало б бути довершеним. А їй належить фраза: «Дім — це місце, куди ти приходиш, коли не маєш чим зайнятися у цікавіших місцях». Доволі цинічно. З такими поглядами дім (якщо розуміти під цим словом не чотири стіни, а родину) краще взагалі не заводити. Краще вже шліфувати молочну політику...

— Ми завжди прагнемо бачити ідеал, в якому все було б прекрасно. Щоб жінка була і зовні гарна, і була б хорошою дружиною, прекрасною матір’ю, та ще й при цьому видатним дер­жавним діячем. А так не буває. Якщо ми говоримо про неї як про політика, котрий зробив значний внесок у розвиток Великої Британії, то тут можна аплодувати, захоплюватися, бо саме вона стала тією людиною, яка зуміла вивести Британію з застою та підняти її до того рівня, який ми знаємо зараз...

— Типаж королеви Єлизавети... Не тої, котра сучасниця Тетчер, а тої, котра донька Генріха VIII та Анни Болейн. Вона також істотно вплинула на статус Англії у XVI столітті, приєднала до королівства Шотландію, стратила Марію Стюарт. Теж «заноза»... Але сім’ю вона, будучи безплідною, мати не могла, тому вся сублімувалась у політику... Обливалася сльозами, почувши, що Марія Стюарт народила сина. А тут... Усе–таки двоє дітей...

— Вона і це, до речі, розцінила як подвійну продуктивність. Відразу — близнюки. Відразу — донька і син. Хоча донька згадувала, що дім Тетчер був великою шафою–морозильником, без любові і без співчуття.

— От бачите...

— Але ж в юні роки у Тетчер було нещасливе кохання. Якби все склалось інакше, можливо, вона не опинилась би в політиці. Але, змирившись із тим, що кохання неможливе, людина обрала для себе інші пріоритети. Тим паче що чоловік її схвалював заняття політикою, і це сприяло тому, що вона просувалась по кар’єрній драбині.

— Стривайте, ви думаєте, що від нелюба — і діти немилі?

— Тяжко сказати. Для жінки, мабуть, її дитина завжди є її дитиною. Є родини, де батьки нібито й стараються оточити дітей турботою, але емоційного контакту все одно не відбувається. Зрештою, здатність любити і співчувати або дана від народження, або не дана. У стосунках між людьми не буває правил. Правила ми створюємо самі та граємо за ними.

Навіщо прем’єрці ридикюль? Бити невгодного міністра...

— З тим, що правил не існує, — погоджуюся. Але є натомість певні кармічні закони. Син Марк у Тетчер — неабиякий «лузер». Якщо вірити біографам, він усе життя прожив у тіні матері та на гроші батька. Спроба самовираження вийшла невдалою — у 52 роки Марка мало не стратили за переворот в Екваторіальній Гвінеї. Тетчер викупила сина за 165 тисяч фунтів. А донька Керол стала відомою журналісткою, живе у Швейцарії і з матір’ю контакти не підтримує. Колись так само і Тетчер–старша чи то не поважала, чи то не помічала власної матері...

— Мабуть, у сім’ї, де росла Тетчер, теж не вистачало душевності й теплоти, дівчаток виховували суворо, вони мусили з дитинства активно допомагати батькам. А щодо її матері... Запам’ятовується той із батьків, у кого більший авторитет. Рутинна жіноча робота минає непоміченою. Ті жінки, які бачать себе тільки домогосподарками та хочуть повністю піти в материнство, мусять пам’ятати, що діти все–таки повинні пишатися своїми батьками... Я ще хочу сказати про її чоловіка. Не думаю, що у стосунках з Денісом Тетчером не було взаємоповаги та підтримки. Гості їхньої родини дивувались, що Маргарет поводила себе в сім’ї дуже тихо. Вона майже не брала участі в застільній розмові, світські бесіди лежали на плечах Деніса. Вона не втручалась у дискусію і в усьому з ним погоджувалась.

— Але могла зауважити, що 11–та ранку для джину — це зарано. На що Деніс їй відповідав: «Люба, для джину не існує поняття «рано»...

— Зате Деніс міг увірватися в халаті в кабінет, де вона засідала з міністрами і схопити дружину зі словами: «Пішли, жінко. Зараз пів на третю, а пів на шосту тобі вже треба бути на ногах». І прем’єр–міністр покірливо йшла за чоловіком, залишивши радників у повній розгубленості...

— Пані Наталіє, але чому ви обрали саме Тетчер? Може, і Беназір Бхутто її чоловік Зардарі відривав від радників о третій ночі?

— У неї є риси, які можна брати за приклад. Людина поставила перед собою певну мету, і йшла до неї довго та тяжко, крок за кроком. Стала прем’єр–міністром лише в 54 роки, тобто це не раптовий кар’єрний зліт, це велика робота, довгий шлях до мети. Вона не думала про популізм, тому і йшла так довго. Ніколи не обіцяла того, що не вважала потрібним чи корисним для своєї держави. І ще одне. Вона змогла взятися за ту брудну роботу, на яку здатні зважитися тільки жінки. Коли Консервативна партія програла і її треба було підіймати з нуля, консерватори поставили біля керма Тетчер. Чоловіки не люблять очолювати те, що розвалюється.

— Це дуже спірне твердження. Тоді б чоловіки мали очолювати тільки успішні країни і не лізти у президенти туди, де купа проблем... Але що ви хотіли розповісти про її сумочки? Я читала тільки про пристрасть до капелюшків...

— Усе просто: Тетчер любила під час засідань Кабміну класти свій ридикюль поруч із собою. У тих членів уряду, чия робота її категорично не влаштовувала, вона могла ним кинути. Причому робила це досить влучно...

ДОСЬЄ «УМ»

Дисертацію по тетчеризму сьогодні захищала Наталія Новак. Її прикмети: красива і успішна жінка. У прем’єри не прагнула, бо намагалась гармонійно поєднати родину та кар’єру. Має люблячого чоловіка, двох доньок (молодшій — вісімнадцять) та одну онуку. Каже, що ніколи ніким і нічим не жертвувала. А те, що доньки росли без надмірної маминої опіки, пішло їм тільки на користь. Отримала три (!) вищі освіти — історичну, юридичну, економічну. Працювала викладачем та юрисконсультом. З 1998 року — депутат Київради. Нині — у фракції Віталія Кличка.

  • Красуня та суперчудовисько

    Ті, хто квапиться закидати Лені Ріфеншталь камінням, нехай спочатку замислиться над іншим творчо–політичним тандемом. Російський історик Едвард Радзінський дає цікаву трактовку роману Михаїла Булгакова «Майстер та Маргарита». Зацькованого обивателями Майстра розуміє й підтримує тільки одна істота — грізний та всемогутній, але добрий і справедливий Сатана, який безжально зносить голови кривдникам свого підопічного. Булгаков мав на увазі себе та Сталіна, стверджує Радзінський, посилаючись на те, що Сталін, знаючи про дивний роман, вочевидь, схвалив задум і недарма саме Булгакову замовив п’єсу про себе. Проте Булгакова ніхто не засудив за загравання з диктатором та очікування від нього преференцій. Чи то у його випадку компліментарність тону була краще закамуфльованою, чи то межа між добром і злом є насправді досить умовним поняттям. А от Берта Хелена (Лені) Амалія Ріфеншталь — улюблена режисерка Адольфа Гітлера — все життя носила тавро «підстилки Рейху». І лише в наш час її стали називати інакше: «сексуальна бабця Лені». Це може бути навіть похвалою, адже бабці на момент смерті йшов 102–й рік. Дай, Боже, кожній із нас лишатися сексуальною на другій сотні літ, кажу я співрозмовниці «УМ» Діані Клочко, з якою ми розбираємо «прекрасне і жахливе життя Лені Ріфеншталь». >>

  • Заплач над нею

    «Із життя свого вона зробила безкінечний трепет, із творчості — нічого. Художник, що творить поему не в мистецтві, а в житті, був законним явищем у той час». Ці слова Владислава Ходасевича стосуються маловідомої російської письменниці Ніни Петровської, яка покінчила з життям у 1928 році. «Поемою» Петровської була її мегапристрасть до Валерія Брюсова. І хоча твердження про нульову творчість не є справедливим по відношенню до сьогоднішньої героїні «УМ» Ольги Кобилянської, мені хотілося почати матеріал саме цією цитатою. По–перше, у коханні Кобилянська «зробила» більше, ніж за письмовим столом. Це її власна оцінка, зафіксована в щоденнику: «Я знаю — любов до Маковея поставить мені корону на голову, а не мої літературні твори». По–друге, доля Кобилянської є прекрасною ілюстрацією до того, що означає «творити поему в житті». Поему сумну, безнадійну, як осіння сльота. «Я стара, зацькована, стомлена, душа моя роздерта. Нині я ще пишу, але більше не писатиму, мені вже нецікаво увічнювати своє горе. Ти, що читаєш це, заплач над моєю долею», — звірялась вона щоденнику. Нині їй порадили б викорінювати залежність від чоловіка під наглядом психотерапевта. «Відпустити ситуацію» та роззирнутися довкола — у пошуках того, хто посприяє втіленню мар’яжних планів. Сльози над коханням, на які покладено всі сили душі, людство залишило в минулому.
    Народилася Кобилянська 9 грудня 1863 року на Буковині. Була четвертою дитиною в сім’ї, де, крім неї, росли ще п’ятеро братів і одна сестра. Жила у злиднях, серед тяжкої щоденної праці, проте володіла румунською та німецькою мовами, знала європейську літературу того часу. Була змушена ділити одяг зі старшою сестрою Євгенією та терпіти насмішки над своєю зовнішністю. «У тебе такий ніс, як звідси до Америки», — казав їй брат Влодко. Циганка наворожила Ользі, що та бідуватиме сім років. «А потім?» — питала Кобилянська. «А потім звикнеш». Звикала вона все життя: відчайдушно мріяла про власну родину, бурхливо й пристрасно закохувалась, одначе, здається, так і не пізнала тілесного кохання (попри новелу «Природа», яку не слід розуміти буквально — як зліпок з автобіографії). Доля ліниво пережувала всі її найзаповітніші мрії та, ніби знущаючись, послала напрочуд довге життя. У 1919 році Кобилянська написала заповіт, передчуваючи скору смерть. Але померла вона лише в 1942–му, не маючи біля смертного ложа ні коханого чоловіка, ні власних нащадків. Її останньою пристрастю був Осип Маковей, редактор газети «Буковина», якого Кобилянська називала «Медвідь». Вона познайомилася з ним у 1895 році, коли Ользі було 32. А страждати від самотності їй судилося до її майже 80. «Я Вас стільки років так страшно любила, я носила для Вас рай у душі — як сонце. Я хотіла такий рай Вам уладнати», — писала Кобилянська Маковею. З колегою Кобилянської по перу, з письменницею Людмилою Таран ми говоримо про те, чому жіночий рай — здебільшого омана. >>

  • Смерть і діва

    ...На світанку 30 травня 1431 року до тюрми міста Руан увійшли духівники, аби сповідати та причастити одну з ув’язнених там злочинниць. Після всіх обрядів, дев’ятнадцятилітню дівицю на ймення Жанна Д’Арк допровадили до площі Старий Ринок, де на неї вже чекало вогнище, чималий натовп середньовічних роззяв та почесне місце в історії. Коли від її тіла лишився тільки попіл, рештки страченої вкинули у води Сени. На цьому життєвий шлях знаменитої діви і завершився. Однак вічність для Жанни 578 років тому тільки починалась... >>

  • Моя Жанна

    Якось одне видавництво запропонувало мені взяти участь у цікавому проекті. У підготовці серії книжок для дітей та про дітей. Ідея полягала в тому, щоб описати дитинство відомих людей. В першу чергу — звичайно ж, юного генія Моцарта. Або королеви Єлизавети, доньки Генріха VIII, що з малих літ немало настраждалась від бздурів своєї звихнутої родини. З усього переліку я вибрала Жанну Д’Арк, але потім відмовилась писати відразу з кількох причин. >>

  • «Приходить не мій світ»

    Марі Склодовська народилась у 1867 році, померла — у 1934–му. Всю юність Марі довго й тяжко працювала, аби вищу освіту здобула одна з її сестер. П’ять років у гувернантках дали можливість вивчити сестру на медика. Відтак про Марі дбала вже вона. Марі закінчила Сорбонну, зустріла П’єра Кюрі та народила від нього двох доньок. Фінансово подружжя ледь животіло — Марі викладала і при цьому писала докторську дисертацію. У 1903 році спільну Нобелівську премію із фізики (за дослідження радіації) отримала Марі, її чоловік П’єр та їхній колега Анрі Бекерель. У 1906 році П’єр загинув: як пишуть біографи, «у вуличній катастрофі». У 1911 Марі отримала другу Нобелівську премію — цього разу з хімії, за відкриття радію. Тоді ж перед нею закрили двері французької Академії наук: посада академіка була виборною, і Марі не вистачило одного голосу. Прийнято також вважати, що все життя Марі Кюрі боролась за незалежність Польщі. Що ж до справ сердечних, то біографію Кюрі вивчають за мемуарами доньки Єви, яка майже не знала батька, але знала, що таке міфотворчість. >>

  • Майже передмова

    Тема вічна і «заюзана». Власне, вічних і «заюзаних» тем — хоч греблю гати. Починаючи з того, чи був правий Дарвін, і завершуючи глобальним потеплінням. Наша відрізняється від інших загнаністю у глухий кут: вона стоїть у цьому куті і відбрикується хвостом і лапами від дзижчання набридливих штампів. Жінки і чоловіки — з різних планет. Нам ніколи не зрозуміти їх. Їм ніколи не осягнути нас. Вони — козли, ми — кози. Пардон, вирвалось! Ми, звісно, «варті кращого». Під мушиним калом банальностей сховано простір для дискусії. Власне, простору нема. Це вам не просторікування на тему, ким створено Всесвіт — добрим Боженькою чи мавпами, чи, може, інопланетянами, чи взагалі життя — це тільки сон, який нам мариться... >>