Екс–«ліцеїстка» і документалістка

— Олено, дія фільму «Маргоша» відбувається у творчому колективі — редакції чоловічого журналу. Чи є у вас знайомі, що працюють у «глянцевих» виданнях, і як вони оцінюють серіал? Узагалі чим для вас особисто є ця робота і роль, яку ви виконуєте?

— Мені ще доведеться дізнаватися про реакцію своїх знайомих. Бо у Росії прем’єра «Маргоші» відбудеться на каналі СТС лише восени, у вересні.

Я задоволена цією роботою, мені сподобалося, хоча це і великі тексти, і немалі навантаження. Це не перший мій акторський досвід. Але перший у такому великому обсязі. Сподіваюся, що цей серіальний дебют удалий, і він стане початком гарного творчого життя. Взагалі їду я в потязі чи лечу в літаку, працюю чи відпочиваю — я намагаюся робити все для свого задоволення.

— Які сцени у серіалі вам запам’яталися найбільше і чому?

— Один із непростих для мене епізодів — у першій серії, коли Гоша перетворюється на Марго. Це переляк моєї героїні Ані, біганина у квартирі, нерозуміння того, хто перед тобою. Коли ми знімали цю сцену, це був третій чи четвертий місяць роботи. Ми вже добре зналися з Машею Берсенєвою (виконавиця ролі Маргоші. — Авт.), тому передавати відчуття несподіванки було складно. І навпаки, коли ми тільки познайомилися, треба було відразу зіграти епізод розмови друзів, які знаються тисячу років.

— Ви закінчили Московський економіко–статистичний інститут та Міжнародний інститут менеджменту і туризму. Не думали про акторську освіту?

— Мені пізно про це думати, мене вже просто не приймуть до театрального інституту, бо при вступі існує вікове обмеження — до 25 років. Загалом в історії є багато прикладів, коли артистів починали знімати навіть у похилому віці, і вони після цього змінювали кваліфікацію. Не хочу проводити ніяких паралелей, але, наприклад, не юним з’явився на знімальному майданчику Савелій Крамаров.

Я виховувалася у театральному середовищі, виросла за театральними лаштунками — мої батьки працювали музикантами у Театрі сатири. І це свого часу сформувало рішення не йти в акторський навчальний заклад, бо я дитиною надивилася акторських трагедій. І батьки мені говорили, що акторська професія не та, яку б варто було собі бажати. Я ніколи не хотіла вступати ні в театральний інститут, ні в музичне училище. Бо це — непроста праця. Часто — незатребуваність. А в артистів — амбіції, усі хочуть грати головні ролі.

— Що вам дало, нехай і дитяче, споглядання метрів російської сцени, які працювали у Театрі сатири, — Андрія Миронова, Анатолія Папанова?

— Мені здається, що в дитинстві я увібрала від акторів Театру сатири вміння мобілізуватися. Я бачила, як раптом перевтілювався той же Андрій Олександрович Миронов. Як не пафосно це звучить — я бачила безмежне служіння акторському ремеслу, постійне не просто споглядання життя, а його вивчення і запам’ятовування, а в потрібний момент — проектування образів і вмінь на сцені. Усе — як у Станіславського.

— Незважаючи на те, що ви не закінчували театрального інституту, Станіславського читали? З чиєї подачі?

— Ні з чиєї. Просто почула якусь із цитат з підручника і вирішила все перечитати. Дуже філософська книжка.

— Уже кілька років ви — співведуча музичного шоу «Життя прекрасне». Чи бачите ви продовження кар’єри телеведучої поза програмою про пісні з Михайлом Швидким?

— Можливо. Телебачення — це моя сфера існування, я відчуваю себе у ній як риба в воді.

— Ви розповідали, що ведучий програми Михайло Швидкой зателефонував вам і запропонував стати співведучою. Ось так просто ні ваш знайомий, ні, скажімо, ваших батьків, чиновник високого рангу, телевізійник узяв і запросив вас у «Життя прекрасне»?

— Мене теж здивував дзвінок. Коли у слухавці почула: «Оленко, доброго дня! Вас турбує Михайло Швидкой. Знаєте такого?» — відповіла: «Так, звичайно, Михайле Юхимовичу. Я дивлюся ваші передачі». («Пісні ХХ століття» — така ще програма була на каналі «Росія»). Швидкой описав мені свої пропозиції, а я, розгублена, стояла зі слухавкою і думала, чи не сон це. Але диво — звичайна справа.

— Нещодавно ви створили студію документальних фільмів. Про що будете знімати документальне кіно? Про історію пісень? (У якомусь інтерв’ю Михайло Швидкой казав, що «Життя прекрасне» — це щось на зразок документального циклу про улюблені пісні). Де плануєте показувати фільми?

— Поки що нічого анонсувати не можу, бо лише організувала фірму, яка буде займатися виробництвом документального кіно. Єдине скажу, що плануємо знімати серію фільмів про радянські реалії, явища й архітектуру. Але швидко казку можна розказати, а справу робити довго. На нинішньому етапі є лише наміри.

— Чи вистачає у вас часу, щоб дивитися телевізор? Якщо «так», то що дивиться телеглядач Олена Перова?

— Найбільше люблю дивитися програми про тварин на зарубіжних каналах (але, як правило, не «Дискавері»). Центральні російські канали дивлюся рідко, а новини — майже ніколи. Нещодавно, натрапивши на новиннєвий блок, раптом зрозуміла, наскільки неприховано намагаються маніпулювати свідомістю глядачів — і відразу ж перемкнула канал. Усе, як у фільмі «Хвост виляет собакой», — про інформаційні маніпулювання і відволікання людей на другорядні речі. Я раніше цікавилася політичною сферою і навіть була втягнута в неї, зараз, відсторонившись, розумію, що захоплення політикою нічим не відрізняється від перегляду серіалів.