Смерть і діва

18.04.2009
Смерть і діва

Досить «неканонічне» зображення Жанни Д’Арк. Художник Жюль–Бастьєн Лепаж. 1879 рік.

...На світанку 30 травня 1431 року до тюрми міста Руан увійшли духівники, аби сповідати та причастити одну з ув’язнених там злочинниць. Після всіх обрядів, дев’ятнадцятилітню дівицю на ймення Жанна Д’Арк допровадили до площі Старий Ринок, де на неї вже чекало вогнище, чималий натовп середньовічних роззяв та почесне місце в історії. Коли від її тіла лишився тільки попіл, рештки страченої вкинули у води Сени. На цьому життєвий шлях знаменитої діви і завершився. Однак вічність для Жанни 578 років тому тільки починалась...

 

Житіє святої Жанни

Жанна Д’Арк народилась 6 січня 1412 року в селі Домремі на межі Лотарингії та Шампані. У цей час французька монархія ризикувала загинути та більше не відродитись. Дехто з дворян іще зберігав вірність французькому дофіну Карлу VII, але значна частина шляхетного панства перейшла на бік герцога Бургундського. Той, у свою чергу, підтримував англійських завойовників. Так тривало аж до 1429 року, коли ситуація у Франції стала зовсім критичною. На той момент Жанні виповнилось 17 років...

Вона була неосвіченою селянкою, не вміла ні читати, ні писати, знала тільки «Отченаш» та «Вірую», а її щоденні заняття зводилися до догляду за худобою та шиття. У тринадцятилітньому віці вона вперше повідомила рідним про свої видіння — Жанні буцімто з’явився архангел Михаїл, а також свята Катерина та свята Маргарита. Вони пообіцяли їй свою підтримку, якщо та залишатиметься незайманою.

Жанна дала обітницю дівства й продовжувала дослухатися до своїх — як вона їх називала — «голосів». «Голоси» спонукали її залишити корів та свиней, втрутитись у політичні ігри сильних світу цього та передовсім допомогти жителям Орлеана. Орлеан англійці тримали в облозі вже понад сім місяців. Це місто було останньою цитаделлю французів на оборонній лінії вздовж ріки Луари, і втратити його означало втратити практично все.  

24 лютого 1429 року Жанні вдалося добитися аудієнції у Карла VII, який з усім своїм двором перебував у Шіноні. Свідчення Жанни щодо її особливої місії цілий місяць вивчав парламент Карла, а також рештки «професури» з Паризького університету, що знайшли прихисток у королівському замку Вокулер. Жанну слухали також учені богослови та інші державні мужі, паралельно на неї збирали ціле досьє, однак усе засвідчувало, що вона — дівиця чесна й така, що прибула до короля з гідними намірами.

Врешті–решт, обоз із французькими вояками під командуванням маршала Жіля де Рє (та Жанною на чолі всього війська) вирушив до Орлеана. Бій за Орлеан був жорстоким, і Жанна дістала важке поранення у плече, однак місто все ж удалось відбити, при цьому французькі втрати становили приблизно сотню солдатів, тоді як англійці поховали не менше восьми тисяч вояків.

Блискучу перемогу Жанни тут же оголосили Господньою волею, однак Карл VII не зумів скористатися з плодів цього успіху. У Карла майже не було коштів на ведення війни. І все ж Жанні та французькому війську вдалося відбити у ворога Божансі, Пате, Труа і Реймс — це був її зоряний час. Тріумфатором вступав у Реймс і Карл VII — його коронували у цьому місті 17 липня 1429 року. Новоспечений король щедро осипав Орлеанську діву милостями — зокрема, він позбавив від податків Домремі, і цим привілеєм рідне село Жанни користувалось аж до революції 1789 року.

Проте фортуна почала зраджувати Жанну. Вона програла битви за Шаріте та Париж. А навесні 1430–го року герцог Бургундський надав суттєву військову допомогу англійцям — ті спільними зусиллями вирішили повернути собі місто Компьєн. Під час його оборони Жанна потрапила в полон. Це сталося 5 травня, і з цього дня фактично почався суд над Жанною — процес очолив єпископ міста Бове Пьєр Кошон, відомий як палкий симпатик англійців.

Від моменту захоплення Жанни та до її страти пройшло більше року, але за цей час король Карл VII нічого не зробив задля дівчини, якій він був зобов’язаний своєю короною та цілісністю королівства. Це загальновідомий факт — так само, як і мужність Жанни під час усіх допитів, котрим її піддавали. Суд інквізиції визнав Жанну Д’Арк єретичкою, посилаючись на всі її видіння, які були проголошені богохульством та зневагою до авторитету церкви. Від Жанни вимагали зречення її «голосів», але вона встояла, незважаючи навіть на загрозу смертного вироку.

А також смерть і безсмертя...

Мабуть, нам тяжко зараз зрозуміти, в ім’я чого загинула Жанна. Адже йшлося навіть не про її політичну боротьбу та незалежність Франції. Жанна Д’Арк не побажала розстатися з тим, що вона вважала істиною. Вона забрала з собою свої видіння та свою віру. Що ж, можливо, у цьому й полягала її місія — стати прикладом для всіх ідеалістів.

... Виправдальний процес щодо Жанни почався невдовзі після її смерті. У 1452 році Карл VII наказав зібрати всі документи та почати розслідування законності її засудження. Тодішні фахівці з права дійшли висновку, що брутальні порушення юридичних приписів таки мали місце. 7 липня 1456 року суд відновив добре ім’я Жанни, знявши з неї обвинувачення. Минуло ще чотири з половиною століття, і про Жанну згадали знову. Її було беатифіковано (тобто зараховано до лику блаженних) 18 квітня 1909 року в соборі Паризької Богоматері. А канонізовано (визнано святою) — 16 травня 1920 року в Римі, в соборі Святого Петра.

 

ДО РЕЧІ

У художній літературі образ Жанни Д’Арк втілював Шекспір (п’єса «Генріх VI»), Вольтер (поема «Орлеанська діва»), Шиллер (трагедія «Орлеанська діва»), Марк Твен (роман «Жанна Д’Арк»), Бернард Шоу (п’єса «Свята Іоанна»). Верді та Чайковський присвятили їй опери (відповідно: «Жанна Д’Арк» та «Орлеанська діва»). У закордонному кіно сюжет про Жанну вперше екранізували в 1898 році. Француз Жорж Мельєс зняв 15–хвилинну стрічку, в якій задіяв понад 500 статистів. Наступним був фільм датчанина Карла Дрейера (1928 рік). У 1948 році про Жанну згадав Голлівуд: режисер Віктор Флемінг зняв кінострічку з Інгрід Бергман у головній ролі. Відтак фільми про Жанну Д’Арк продукували ще тричі: у 1956, 1962 та 1992—1993 роках. Останнім за хронологією було звернення до цього сюжету, здійснене Люком Бессоном (1999 рік) та Крістіаном Дюгуеєм (останній зняв серіал для телебачення, у головній ролі — Лілі Собескі). Радянський фільм режисера Гліба Панфілова «Початок» також можна з деякою натяжкою вважати стрічкою про Жанну Д’Арк. Дві ролі — Жанни та Паші Строганової — у ньому виконує Інна Чурикова.

  • Красуня та суперчудовисько

    Ті, хто квапиться закидати Лені Ріфеншталь камінням, нехай спочатку замислиться над іншим творчо–політичним тандемом. Російський історик Едвард Радзінський дає цікаву трактовку роману Михаїла Булгакова «Майстер та Маргарита». Зацькованого обивателями Майстра розуміє й підтримує тільки одна істота — грізний та всемогутній, але добрий і справедливий Сатана, який безжально зносить голови кривдникам свого підопічного. Булгаков мав на увазі себе та Сталіна, стверджує Радзінський, посилаючись на те, що Сталін, знаючи про дивний роман, вочевидь, схвалив задум і недарма саме Булгакову замовив п’єсу про себе. Проте Булгакова ніхто не засудив за загравання з диктатором та очікування від нього преференцій. Чи то у його випадку компліментарність тону була краще закамуфльованою, чи то межа між добром і злом є насправді досить умовним поняттям. А от Берта Хелена (Лені) Амалія Ріфеншталь — улюблена режисерка Адольфа Гітлера — все життя носила тавро «підстилки Рейху». І лише в наш час її стали називати інакше: «сексуальна бабця Лені». Це може бути навіть похвалою, адже бабці на момент смерті йшов 102–й рік. Дай, Боже, кожній із нас лишатися сексуальною на другій сотні літ, кажу я співрозмовниці «УМ» Діані Клочко, з якою ми розбираємо «прекрасне і жахливе життя Лені Ріфеншталь». >>

  • Заплач над нею

    «Із життя свого вона зробила безкінечний трепет, із творчості — нічого. Художник, що творить поему не в мистецтві, а в житті, був законним явищем у той час». Ці слова Владислава Ходасевича стосуються маловідомої російської письменниці Ніни Петровської, яка покінчила з життям у 1928 році. «Поемою» Петровської була її мегапристрасть до Валерія Брюсова. І хоча твердження про нульову творчість не є справедливим по відношенню до сьогоднішньої героїні «УМ» Ольги Кобилянської, мені хотілося почати матеріал саме цією цитатою. По–перше, у коханні Кобилянська «зробила» більше, ніж за письмовим столом. Це її власна оцінка, зафіксована в щоденнику: «Я знаю — любов до Маковея поставить мені корону на голову, а не мої літературні твори». По–друге, доля Кобилянської є прекрасною ілюстрацією до того, що означає «творити поему в житті». Поему сумну, безнадійну, як осіння сльота. «Я стара, зацькована, стомлена, душа моя роздерта. Нині я ще пишу, але більше не писатиму, мені вже нецікаво увічнювати своє горе. Ти, що читаєш це, заплач над моєю долею», — звірялась вона щоденнику. Нині їй порадили б викорінювати залежність від чоловіка під наглядом психотерапевта. «Відпустити ситуацію» та роззирнутися довкола — у пошуках того, хто посприяє втіленню мар’яжних планів. Сльози над коханням, на які покладено всі сили душі, людство залишило в минулому.
    Народилася Кобилянська 9 грудня 1863 року на Буковині. Була четвертою дитиною в сім’ї, де, крім неї, росли ще п’ятеро братів і одна сестра. Жила у злиднях, серед тяжкої щоденної праці, проте володіла румунською та німецькою мовами, знала європейську літературу того часу. Була змушена ділити одяг зі старшою сестрою Євгенією та терпіти насмішки над своєю зовнішністю. «У тебе такий ніс, як звідси до Америки», — казав їй брат Влодко. Циганка наворожила Ользі, що та бідуватиме сім років. «А потім?» — питала Кобилянська. «А потім звикнеш». Звикала вона все життя: відчайдушно мріяла про власну родину, бурхливо й пристрасно закохувалась, одначе, здається, так і не пізнала тілесного кохання (попри новелу «Природа», яку не слід розуміти буквально — як зліпок з автобіографії). Доля ліниво пережувала всі її найзаповітніші мрії та, ніби знущаючись, послала напрочуд довге життя. У 1919 році Кобилянська написала заповіт, передчуваючи скору смерть. Але померла вона лише в 1942–му, не маючи біля смертного ложа ні коханого чоловіка, ні власних нащадків. Її останньою пристрастю був Осип Маковей, редактор газети «Буковина», якого Кобилянська називала «Медвідь». Вона познайомилася з ним у 1895 році, коли Ользі було 32. А страждати від самотності їй судилося до її майже 80. «Я Вас стільки років так страшно любила, я носила для Вас рай у душі — як сонце. Я хотіла такий рай Вам уладнати», — писала Кобилянська Маковею. З колегою Кобилянської по перу, з письменницею Людмилою Таран ми говоримо про те, чому жіночий рай — здебільшого омана. >>

  • Леді зверху

    Тетчер — єдина в світі жінка, яка має свій «ізм», каже Наталія Новак. Хоча ніякого нового політичного вчення вона не сотворила, «тетчеризм» існує як явище. Насправді «тетчеризм» — це коли ти усю суботу та неділю поспіль читаєш виключно про Тетчер (тільки Гугль дає на це ім’я 149 тисяч посилань), і, врешті–решт, сама перестаєш існувати. >>

  • Моя Жанна

    Якось одне видавництво запропонувало мені взяти участь у цікавому проекті. У підготовці серії книжок для дітей та про дітей. Ідея полягала в тому, щоб описати дитинство відомих людей. В першу чергу — звичайно ж, юного генія Моцарта. Або королеви Єлизавети, доньки Генріха VIII, що з малих літ немало настраждалась від бздурів своєї звихнутої родини. З усього переліку я вибрала Жанну Д’Арк, але потім відмовилась писати відразу з кількох причин. >>

  • «Приходить не мій світ»

    Марі Склодовська народилась у 1867 році, померла — у 1934–му. Всю юність Марі довго й тяжко працювала, аби вищу освіту здобула одна з її сестер. П’ять років у гувернантках дали можливість вивчити сестру на медика. Відтак про Марі дбала вже вона. Марі закінчила Сорбонну, зустріла П’єра Кюрі та народила від нього двох доньок. Фінансово подружжя ледь животіло — Марі викладала і при цьому писала докторську дисертацію. У 1903 році спільну Нобелівську премію із фізики (за дослідження радіації) отримала Марі, її чоловік П’єр та їхній колега Анрі Бекерель. У 1906 році П’єр загинув: як пишуть біографи, «у вуличній катастрофі». У 1911 Марі отримала другу Нобелівську премію — цього разу з хімії, за відкриття радію. Тоді ж перед нею закрили двері французької Академії наук: посада академіка була виборною, і Марі не вистачило одного голосу. Прийнято також вважати, що все життя Марі Кюрі боролась за незалежність Польщі. Що ж до справ сердечних, то біографію Кюрі вивчають за мемуарами доньки Єви, яка майже не знала батька, але знала, що таке міфотворчість. >>

  • Майже передмова

    Тема вічна і «заюзана». Власне, вічних і «заюзаних» тем — хоч греблю гати. Починаючи з того, чи був правий Дарвін, і завершуючи глобальним потеплінням. Наша відрізняється від інших загнаністю у глухий кут: вона стоїть у цьому куті і відбрикується хвостом і лапами від дзижчання набридливих штампів. Жінки і чоловіки — з різних планет. Нам ніколи не зрозуміти їх. Їм ніколи не осягнути нас. Вони — козли, ми — кози. Пардон, вирвалось! Ми, звісно, «варті кращого». Під мушиним калом банальностей сховано простір для дискусії. Власне, простору нема. Це вам не просторікування на тему, ким створено Всесвіт — добрим Боженькою чи мавпами, чи, може, інопланетянами, чи взагалі життя — це тільки сон, який нам мариться... >>