«Краще засвітити одну свічку, ніж усе життя проклинати пітьму» — цим девізом керується видатний громадський і політичний діяч, організатор самвидаву, правозахисник Михайло Горинь», — Так починається коротенька передмова видавця до книги «Запалити свічу», яка вийшла друком у харківському видавництві «Права людини». У книжці, впорядкованій Василем Овсієнком, є низка статей, інтерв’ю та виступів про національно–визвольний і правозахисний рух в Україні, про діяльність в Українській Гельсінській спілці, у Народному Русі, в Українській республіканській партії, у Республіканській християнській партії. Опубліковано тут обидва його вироки, кілька десятків фото. І думкою про свічку дихає кожна сторінка книги.
Авторові цих рядків випало чимало працювати з паном Михайлом після створення Руху — як з одним із керівників, пізніше з членом Проводу, керівником Української республіканської партії. Пам’ятаю, як від перших слів відчув виразну, несподівану для мене доброзичливість. Людину, що пройшла тяжкий шлях боротьби, ув’язнень, мимоволі уявляєш суворою — а тут раптом м’яка, лагідна доброзичливість. І надалі зауважував, як він просто випромінює християнське добро навколо себе. Бувало, в суперечках, що передували прийняттю документів, заяв, звернень в учасників дискусії розбурхуються пристрасті, один одного вже не чує, заперечення сприймаються як посягання на особу, але починає говорити Михайло Миколайович — і засвічує свічку. І дискусія йде в конструктивне русло.
Саме таким постав образ Михайла Гориня і в книзі. Він — опонент комуністичній ідеології, комуністичній системі, йому чужі її засоби і методика. «Кровью мы наших врагов обагрим» — це для нього неприйнятне. Його засіб боротьби — засвітити свічку, тобто засіяти добро. Добро зійде і зло зникне, бо йому не буде простору. Я не знайшов жодного місця в книзі, де би Михайло Миколайович щодо своїх наглядачів, переслідувачів ужив якийсь вислів чи дав оцінку, аби викликати до них у читача ненависть, озлобленість.
На початку книги бачимо, як у малого Михайла зароджується усвідомлення себе українцем через протистояння тата, інших рідних та близьких — комуністам. Минає час, відбувається становлення характеру. Формується опозиційний рух, на основі світогляду відбувається зближення з Іваном Дзюбою, Іваном Світличним, Василем Стусом, іншими шістдесятниками. Далі — арешти, ув’язнення, участь в Українській громадській групі сприяння виконанню Гельсінських угод.
Саме суб’єктивний погляд учасника подій дасть можливість нащадкам розібратись у змісті, мотивації, характері тих процесів. У розділі «Волонтери визвольного руху» читач познайомиться з образами безкомпромісних дисидентів, з якими звела Михайла Гориня складна дорога змагань, на якій дочки й сини українського народу запалювали свічки, освічуючи людиноненависницьку темряву. Ця книга також стала ще однією свічкою, яку автор запалив у своєму житті.
