Мистецтво хуліганів

03.04.2009
Мистецтво хуліганів

Індустріалізована річка Либідь перетворилась на справжню графіті–галерею. (Фото Андрія СВИРИДОВСЬКОГО.)

Замість мольберта — фасад будинку, замість пензлика — балончик із фарбою. Красиві малюнки незреалізованих молодих художників можна побачити під мостами, в покинутих будинках чи просто під ногами. І хоча графіті офіційно заборонено, вуличних художників у столиці більшає. Кожен мріє самовиразитись, створити щось грандіозне і виставити на суд людства. Самі графітчики переконані: на їхні роботи набагато приємніше дивитись, аніж споглядати понурі облізлі стіни. Кореспонденти «УМ» вирушили у пошуках шедеврів вуличного мистецтва.

 

Гомер би втішився

Почалося з того, що в 60–х роках якийсь нью–йоркський дивак написав на стіні своє ім’я, а потім став повторювати свій подвиг знову і знову. Так утворилося перше графіті — тег, або підпис. Сьогодні такі художні «автографи» настільки легко знайти на стінах будинків, на мостах чи парканах, що більшість із нас вправно навчились їх не помічати. Головна мета тегу — самовідтворення. Для прикладу, київський графітчик Гомер із його стилізованим під древньослов’янські літери підписом — напевно, найбільш відомий розповсюджувач графіті. Його підпис можна побачити мало не в кожному куточку міста. Це часто викликає обурення у киян і, напевно, солодку втіху в самого Гомера.

Невеличкі трафаретні малюнки, схожі на тег, також сьогодні дуже популярні. Зображення попередньо вирізається з паперового листка чи пластику, а потім отриманий трафарет прикладають до стіни і наносять на нього фарбу. Аби намалювати фарбою і трафаретом, не потрібно мати жодних художніх здібностей, тому цей вид графіті такий широковживаний. Спеціально навчені псевдографітчики за невеликі гроші можуть продублювати на всіх будинках міста простий малюнок із назвою політичної партії, гасла або комерційного бренду.

Та ми вирішили відшукати найцікавіше. Кореспондентів «УМ» одразу зорієнтували на найбільші осередки графіті в Києві. Обидва виявилися біля річок — величного Дніпра та кволої Либеді. Чому саме біля води? Пояснення цьому так і не знайшлося, але, загалом, вуличні митці вибирають розміщення свого «мольберта» таким чином, щоб одночасно бути побаченими та залишитись неспійманими.

Пройшовшись набережною поміж безлічі написів та шрифтових композицій, ми знаходили справжні послання — на холодному камені під написом «Євро–2012» у синіх тонах графітчики намалювали понурого лисого чиновника з брудними руками, біля якого стріляє червоним полум’ям мішок (можливо, з грошима?). По дорозі зі стін на нас дивились триокі люди, схожі на прибульців, проїжджали машини майбутнього... Трохи далі на холодному бетоні геї та лесбійки задекларували свої права у символічних знаках статевої приналежності, а хтось навіть залишив скромне привітання з днем народження чи зізнання в коханні. Найбільше «УМ» вразив великий, нікому не потрібний якір, який невідомий художник прикрасив двома ластівками, що здіймались у політ.

Упродовж мандрівки Києвом малюнки постійно набували нових форм, яскраві кольори зігрівали холодне місто і затримували на мить замислених перехожих. Так, біля ринку на Шулявці поміж смітників «виглядає» грізний Бен Ладен, а подекуди на бетонних опорах мосту крізь рекламні оголошення «пливуть» риби. Графіті утворюють власні ланцюжки та сюжети так само вправно, як циркові атлети складають живу трапецію. Справжні шедеври траплялись нам нечасто, проте кожен із них здатний винагородити пильного перехожого за вміння побачити митця у купі бруду.

Із перших вуст

«УМ» вдалося поспілкуватись із райтером Артемом, членом київської команди графітчиків DTS CREW. «Нам буквально два тижні тому виповнилося два роки. Наша команда бере участь у багатьох фестивалях, що проходять у Києві та по всій Україні. На жаль, їх не так і багато, — розповідає Артем. — Серед графітчиків я відомий під ніком WEK».

Уперше хлопець намалював графіті, коли йому виповнилося 13. Пригадує, була дуже холодна зима, більшість вільного часу він проводив удома, гортав журнали про графіті. «Спочатку я малював їх на папері, старався розвиватись, — розповідає «УМ» Артем. — А з приходом весни вибрався на вулицю малювати свою першу роботу на стіні». Це був маленький шрифт у червоно–синіх тонах. Хлопець пригадує, наважився тоді залишити напис на одній із покинутих будов у Деснянському районі і був дуже задоволений, радів після першого досвіду.

Нині Артему 18 років і він не уявляє свого життя без графіті. Свої роботи, здебільшого в стилі «бомбінг» (переважно бомбери зображають назви своїх команд, власні нікнейми, лозунги, ідеї. Це малюнок нашвидкуруч, якість не є важливою. — Авт.) хлопець малює біля річок, на недобудованих будинках, парканах і навіть поїздах. «Удень можемо малювати на покинутих будовах, уночі — в дуже видних місцях, де в будь–яку хвилину може проїхати патруль міліції чи ще хтось, а вдень цей малюнок побачить багато людей», — каже Артем.

Замовляли графіті?

Як виявилося, графіті не тільки екстремальне, а й дороге захоплення. Один балончик якісної фарби коштує 45 гривень, а на кожну роботу в середньому треба шість таких балончиків. Тож на одне графіті хлопці витрачають близько 270 гривень! У центральних районах Києва малюнок може протриматись на стіні близько двох тижнів, а у віддалених «проживе» і рік, якщо, звісно, не зафарбують. «У мене в Києві приблизно 70 робіт, не рахуючи легальних замовлень і трейн–арту (малювання на електричках, поїздах, трамваях і тролейбусах. — Авт.), — каже Артем. — Зараз, до речі, трейн–арт дуже актуальний, тому що малюнок не стоїть на одному місці, а «їздить», і його побачить більше людей». На своєму творчому здобутку хлопець не збирається зупинятись. У нього є мрія — відкрити власний графіті–шоп.

Усе яскравіше проглядається перехід графіті від повністю нелегальної субкультури до комерціалізованої — оформлення магазинів, клубів і навіть реклами окремих політичних партій. Останнє, як кажуть графітчики, роблять не їхні колеги: райтер, який поважає себе, політичне графіті малювати не буде. На життя хлопці з команди Артема сьогодні досить непогано заробляють своїми роботами. «За останні три місяці я виконав зі своєю командою чотири масштабних замовлення, — каже хлопець. — Найчастіше замовники — власники розважальних клубів, магазинів. Квадратний метр графіті коштує 15 доларів». Найбільший же гонорар у хлопців — 12 тисяч гривень за роботу.

 

ДОВІДКА «УМ»

Графіті — від італійського graffiti — видряпаний. Нанесення графіті на будівлі та споруди без дозволу власників цих об’єктів трактується в багатьох країнах як вандалізм. У деяких країнах Європи, щоб малювати графіті, необхідно отримати спеціальну ліцензію. Легальних художників називають райтерами, нелегальних — бомберами.

Якщо графітчика зловлять за руку українські міліціонери, йому доведеться викласти від трьох до семи неоподаткованих мінімумів, тобто до 119 гривень. Закон і графіті — речі несумісні. Так, нашому інформаторові Артему доводилося тікати від «ментів». «Одного разу мені не вдалось утекти, — розповідає Артем. — Півтора року тому вночі ми розмальовували поїзди в Київській області, мене спіймали правоохоронці. Довелося заплатити штраф дві тисячі гривень, і тепер я перебуваю на обліку в транспортній міліції».

Хлопців, які взагалі не знають, що таке графіті та просто через моду починають малювати різні неприємні речі на стінах будинків, графітчики не поважають і у своїх колах називають ТОY.

  • Навiщо Києву вулиця Табiрна,

    ...Я вийшов iз вулицi Пилипа Орлика, повернув на Михайла Грушевського, пересiк Богдана Хмельницького, спустився на Петра Сагайдачного... Сьогоднi в це важко повiрити, але чверть вiку тому про такi назви годi було й думати. Справдi, в перший рiк Незалежностi столиця України ввiйшла з вулицями Ленiна, Свердлова, Дзержинського, Жданова, Кiрова, Куйбишева, Орджонiкiдзе, Менжинського, Володарського, Косiора, Постишева, Мануїльського, площами Жовтневої революцiї, Ленiнського комсомолу, Брежнєва тощо. Та що там вулицi та площi, найпрестижнiшi центральнi райони столицi iменувалися Ленiнський, Радянський, Жовтневий, Московський, Ленiнградський, а в цих районах найошатнiшi вулицi носили iмена класикiв марксизму-ленiнiзму, росiйських революцiонерiв, агентiв ленiнської «Іскри» та мало не всiх членiв ленiнсько-сталiнського ЦК. >>

  • Розшукується дизайнер

    Будь-яку потрібну та корисну справу можна зіпсувати. Власне, для цього достатньо грати не за встановленими правилами, а за тими, що відповідають кон’юнктурі сьогоднішнього дня. Киянам обіцяли відкритий конкурс, на якому обиратимуть головного архітектора міста. >>

  • Митарства українського трамвая

    Кілька місяців тому на розширеному засіданні Ради директорів підприємств, установ та організацій міста Києва було підписано угоду про об’єднання зусиль київської міської влади та бізнесу щодо розвитку внутрішнього ринку задля сталого економічного розвитку міста. Свої підписи під документом поставили міський голова Києва Віталій Кличко, президент Українського союзу промисловців і підприємців Анатолій Кінах та голова Ради директорів підприємств, установ та організацій Києва Олександр Осадчий. >>

  • Чи повернуть киянам Довженків кінотеатр?

    Із плином часу залишається все менше тих, хто пам’ятає про кінотеатр імені Олександра Довженка, який колись розташовувався на проспекті Перемоги, 24а. Цю не надто ошатну споруду було знесено кілька років тому, і на її місці має з’явитися сучасний кінокомплекс. >>

  • Київ без крил

    У митрополичих палатах у «Софії Київській» того дня збирали підписи під зверненням до Кличка і Порошенка передати під музей авіації будинок сім’ї Сікорських на Ярославовому Валу, 15-б і перейменувати аеропорт «Київ» (Жуляни) на честь Сікорського. Підписатись під одним зі звернень не виходило. Активісти обидві вимоги оформили в одному листі. >>

  • Де сидять художники?

    Київ усе більше переймає європейські традиції, наповнюючи вулиці креативними елементами вуличного дизайну — від паркових скульптур на Пейзажній алеї та лавочок у вигляді чашок на Прорізній до розмаїтих нетривіальних «пам’ятників» — Їжачку в тумані, закоханим ліхтарям, табуреткам. >>