Словацький трамплін

26.03.2009
Словацький трамплін

Лижний сезон у Татрах ще чіпляється за вершечки гір... (Фото з сайту slovensko.si)

Після перебування в тіні сусідки Чехії Словаччина активно набирає європейських обертів. Для українців це обернулося посиленим прикордонним контролем. Ваш паспорт на кордоні зі Словаччиною довго й марудно розглядають «крізь лупу». Переглядають речі, аби туди не затесались зайві цигарки — з початку цього року їх дозволено ввозити не більш як дві пачки. 2009–й ознаменувався для Словаччини ще одним «трампліном»: другою з колишніх соцкраїн — після Словенії — вона увійшла до зони євро. Словаки сподіваються, що нові реалії не стануть перепоною для туристів, у тому числі — з України. Натомість самі дедалі активніше вчащають на наші базари: українські ціни для словаків нині — бальзам на душу.

 

... і олені поміж готелів

Лижний сезон у Словаччині добігає кінця. Щоправда, він може «чіплятись» за вершечки гір навіть до середини квітня, але березень — благодатна пора для лижників. Траси ще «у формі», погода не надто каверзує, і черг особливих на підйомники не видно. Саме зараз фанати лижного спорту добирають останні порції адреналіну, а новачки розкошують: вчитися все ж найкраще на вільних схилах.

У Татранській Ломниці чудова школа для початківців — досвідчений інструктор за день зробить із вас нормального лижника. Головне — не боятися, кажуть «зубри» сніжних схилів. Знають, що кажуть, — що більше пізнаєш смак снігової куряви і нестримних польотів, то важче відірватись від цього заняття. Ті, кого «не відірвати», приїжджають у Татранську Ломницю кожних вихідних. Вичерпавши ліміт зимових відпусток, прихильники лижного спорту вперто витрачають тут усі уїк–енди.

До Ломниці, у Високі Татри, вже в п’ятницю по обіді сунуть каравани легковиків. За номерами машин можна вивчати географію Європи: Польща, Угорщина, Чехія. Зрідка трапляються й австрійські авто — тамтешні лижники, звісно, патріоти власних Альп, але ж і Словаччина пропонує нині пристойний сервіс за поки що прийнятну ціну. Оцінити ситуацію вирішили навіть азіати — група японців уважно оглядала підйомник на Ломницький штит, фотографуючи кожну деталь, хоча на лижі так ніхто й не став.

У будні в Татранській Ломниці спокійно і блаженно. Тишу зрідка порушують дзвони двох костелів і пташиний спів: весна все–таки! Ресторанчики нудьгують без клієнтів, однак меню не урізають. І навіть якщо ви — єдиний за вечір — замовите тут знамените печене коліно, яке словаки навчились готувати незгірш за сусідів чехів, його змайструють за найвищим розрядом.

Після знервованого мегаполіса, гамірного і загазованого, особливо цінуєш таку «дрібничку», як чисте повітря. У Татрах воно розкішне, здається, його можна навіть «тримати в руках», принаймні, швидкість рухів уповільнюєш мимоволі. І раптом завмираєш як вкопаний. Просто перед нашим готелем з рідких чагарників на дорогу виходять олені. Хвилин десять лісові красені зважують ситуацію, не рухаємось і ми. «А, туристи...» — мабуть, вирішують вони і продовжують прогулянку між готелів.

Євро до Ужгорода доведе

В електричці до Попрада лише два вагончики, але які ж вони затишні, просто «нереально» комфортні. «Добрий день!» — колоритний кондуктор у формі вітається «суто українською». Наші мови справді дуже схожі. Знайома росіянка після подорожі до Словаччини ділилася власним досягненням: уявіть, каже, мені вдалося вивчити словацьку, а вона ж так відмінна від російської! Натомість українцям порозумітися з сусідами–словаками не важко. Багато слів просто ідентичні, деякі трохи відрізняються наголосом чи закінченням, інші легко «виловити» зі смислового ряду.

Доки у попрадському ресторанчику обговорюємо меню, офіціант уважно прислухається до нашої розмови. Тоді обережно цікавиться: «Панове з Польщі?».

— З України!

— Справді? — жвавішає сло­вак. — І як життя в Україні? Може бути? До речі... даруйте, але як там Лукашенко поживає?

— У нас Президент Ющенко, а Лукашенко — то в білорусів, — уточнюємо.

— Та ні ж бо! Така грізна пані з косою. — Виразним жестом над головою офіціант змальовує характерну зачіску.

— А, Тимошенко! — сміємося ми. — Керує...

— Так, залишила нас без газу. Тут зима прийшла, а в будинках холодно.

Ярослав розповідає, що раніше часто навідувався до України, правда, не далі Ужгорода. «Гарні у вас митники, — посміхається чоловік. — Купюру в паспорт кладеш — і ніякого огляду на кордоні, «щасливої дороги!».

Нині «маршрутом Ярослава» вчащає чимало його земляків. На вихідні до Ужгорода їдуть автобуси — словаки люблять українські базари. Після введення в країні з початку 2009–го євро ця любов посилилася. А тут ще й курс гривні до євро впав. Обмінявши пару сотень на українську валюту, гості активно спустошують продуктові ряди: закарпатські ціни приємно тішать наших західних сусідів. Тим паче що з настанням «євроери» ціни в словацьких супермаркетах поповзли догори. Ті, хто приїздять до Ужгорода власним авто, не забувають ще й заправити його «про запас». Бензин в Україні вдвічі дешевший, ніж у Словаччині.

Нові реалії словаки сприймають по–різному. «Хай там у гаманці купюри нового кольору, але крона залишається в нашій свідомості. Для молоді не проблема перейти на євро, а нам все ж миліша рідна валюта», — каже 50–річна Валентина. У магазинах цінники ще дублюють у кронах. Для Валентини та її однодумців — приємний «компроміс». Але навряд чи це триватиме більш як півроку.

«Просім, позор!»

«Пане, купіть золото!» — Чорнявий чоловік на автостанції Попрада відриває нас від розкладу руху автобусів, який уважно вивчаємо. У його руках — масивний ланцюжок. Наша відмова, звісно, чоловіка розчарувала, але незабаром він переключив увагу на наступний «об’єкт збуту». І сумнівне золото, і сюжети «зачекай, дай євро, я розповім твоє майбутнє» — то вже такі заяложені циганські варіанти, що аж не цікаво.

Перетнувши кордон в Ужгороді, ми з подивом дізналися, що Словаччина — найбільш «циганська» країна світу. Тобто відсоток ромів тут б’є всі рекорди. Хоча офіційно циган у Словаччині близько 100 тисяч, тобто 2 відсотки населення, насправді ж їх значно більше — близько 6 %, а дехто називає цифру і 10, і 12 відсотків. Цигани живуть переважно на сході країни селами–облогами (комунами), у містечках мають свої квартали. На побутовому рівні їх легко вирізнити з–поміж словаків. Умови життя кочівного народу, м’яко кажучи, невибагливі, і це відчутно контрастує на тлі доглянутих будиночків. «Просім, позор!» (будь ласка, увага) — попередив наш сусіда в електричці, коли до вагону увійшла галаслива циганська компанія.

Ставлення до циган у Словаччині, м’яко кажучи, неоднозначне. Їм докоряють, що ті сидять на шиї в держави, не хочуть працювати і народжують багато дітей. Вперше про вирішення так званої «циганської проблеми» заговорили ще за часів першої Чехословацької республіки. Тоді циган хотіли просто асимілювати. Експеримент, як і слід було очікувати, не вдався.

Незалежна Словаччина пішла іншим шляхом, намагаючись змінити не самих циган, а підхід до них. Проте багато проектів, на реалізацію яких витратили мільйони словацьких крон, ситуацію не поліпшили. Проблема способу життя і відірваності від суспільства циганської меншини в країні так і не вирішена. Понад те — з роками лише загострилася.

Тому не дивуйтеся, якщо у якомусь з репортажів почуєте: «У Словаччині тривають демон­страції циган, які протестують проти скорочення соціальної допомоги. Незаконне зібрання вилилося в зіткнення з поліцією. Демонстранти закидали поліцейських пляшками і камінням. Правоохоронці застосували водомети. Постраждали двоє поліцейських і декілька циган».

На межі трьох світів

Коли ноги вже втомилися від лиж, а душа наситилась красою гір (у Словаччині вони, до речі, займають майже 80 відсотків території), можна подумати й про культурну програму. Екскурсій із Татранської Ломниці пропонують багато, але ми вирішили власним ходом відвідати Братиславу. Це лише чотири години їзди. А звідти й до Відня рукою подати — якихось 80 кілометрів. Потяг «Інтер–сіті», що курсує між Кошіце й Братиславою, — не експериментальний, а звичайний вид залізничного транспорту Словаччини. Красиві зручні сидіння, відсіки для багажу, чисті туалети, де немає дефіциту серветок і мила... Наших би міністерських чільників, що невтомно підвищують ціни на залізничні квитки, прокатати в такому потязі, а потім — для контрасту — пересадити на рідний «Ужгород—Харків»...

Братислава — місто на межі трьох культур. Тут сходяться німецький (в австрійському втіленні), угорський і слов’янський світи. Лише 13 кілометрів віддаляють словацьку столицю від Угорщини, і 2 — від Австрії. 300 років Братислава виконувала роль столиці могутнього угорського королівства. Місто компактне, з неквапливими ритмами, півмільйонним населенням і «морем» костелів. Стара частина Братислави — суцільна пам’ятка: ратуша, старовинні будинки, центральна площа. Ось маленька лавочка, на яку спирається бронзовий «Наполеончик». На одній з вуличок за перехожими підглядає бронзовий «папараці», висунувшись наполовину з–за рогу. Над «старим містом» возвеличується кафедральний собор святого Мартіна, знаменитий тим, що тут коронували угорських королів.

Піднімаємось у Град — головний символ міста. Мокрий сніг поступово переходить у дощ, у нас, як і в інших перехожих, немає парасольок, але маршрут треба здолати. Збудований у першій половині ХV століття замок «пам’ятає» багато історичних подій. Останні з них відбулися вже в наш час: 1968–го тут підписали закон про створення федерації двох народів (яка так і залишилася фікцією), а 1992 року, перед розпадом ЧССР, уклали першу словацьку Конституцію.

З висоти Граду розгортається мальовнича панорама на Дунай. «Майже, як вдома», — несподівано думаєш, розглядаючи протилежний берег річки, де розкинувся мікрорайон Петржалка. Так виглядає лівий берег Дніпра у Києві. «Який тісний світ», — кажеш собі, повертаючись із мандрівки до власного будинку на київській вулиці Братиславській.

Юлія КОСИНСЬКА,
Олег КРУК

  • Дорогами Маямі

    Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>

  • Острів скарбів

    ...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>

  • У надрах Оптимістичної

    На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>

  • Мандри без візи

    Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>

  • Для кого співають цикади

    Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>

  • Шляхом апостола Якова

    Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>