Життєві драми з відкритим фіналом

11.11.2008
Життєві драми з відкритим фіналом

Наталя Сумська і Галина Храпко.

Керівник і автор програми «Ключовий момент» Галина Храпко п’ять років тому започаткувала проект, який вважає ток–шоу. Одні ставлять його врівень із «мильними» серіалами, інші називають: «Національна допомога», «Антивікна». На українських телетеренах це єдине шоу, де в головних ролях — реальні люди. Нехай воно в жанрі мелодрами, але знімають його без репетицій: на очах у глядачів і в обставинах, продиктованих самим життям. Коли й ведуча Наталя Сумська не знає, як закінчиться та чи інша зустріч героїв.

 

Передачі з акторами записували, але жодна не вийшла в ефір

— Галино, «Ключовий момент» — це соціально–психологічна чи розважальна програма?

— Усе, що пов’язано з діалогом, — ток–шоу. Шоу базується на грі, гра ж повинна розважати, тому «Ключовий» (байдуже — усмішка чи сльози на обличчі героїв) зараховую до ток–шоу. Нерідко це шоу–драма. Втім, створюючи черговий випуск, намагаюся зміцнити виховний вектор програми, оскільки по допомогу дедалі частіше звертаються діти (пишуть восьми– та десяти–річні), підлітки, молодь. Проте не кожна історія стає студійною, особливо, коли її розповідає неповнолітній.

— «Телекритика» писала, що «Ключовому», порівняно з шоу Опри Уїнфрі, бракує делікатності: Опра акцентує зусилля людини, які та докладає, вирішуючи проблеми, а «Ключовий» показує зустріч двох і пояснює, чому вона не відбулася раніше.

— Ми не намагаємося бути схожими на шоу Опри або інші. Можливо, автор мав на увазі одну з тих історій, що вирізняються тривалістю досліджень (крім редакторів, факти перевіряють юристи: з вигаданими історіями не працюємо). Іноді на майданчику герой плутає події, і тоді навіть ми, володіючи інформацією, замислюємося: це результат хвилювання, чи він несподівано усвідомив наслідки своїх учинків? Глядач же розуміє: у студії реальна людина. Ми намагаємося показати ту мить минулого героя, коли народилося бажання зустрічі, і як воно зміцнювалося.

Справді, часом закидають: ведуча викриває неприємні подробиці з життя героїв. Але якби ці люди і глядачі знали, скільки прикрих фактів ми змушені тримати в таємниці і як іноді нелегко вмовити героя не говорити про той чи інший нюанс поведінки, вони, гадаю, помітили б не лише делікатність, а й повагу творців програми до учасників.

— Які складові програми зазнали змін за ці роки?

— Кардинальним змінам бути втіленими в життя не судилося. Пропозиції додати скандальності, запросити акторів і писати історії, орієнтуючись на них, надходили й надходять. Збурити миттєву реакцію глядача нескладно, але ж не ціною втрати доброго імені. Якщо глядач бодай раз подумає: «Хіба це реальні люди? Актори!», в протилежному ми його не переконаємо. Тому жоден запис з акторами не вийшов у ефір.

— Тобто записи були?

— Так. Ми помітили, що актори частіше ніяковіють на майданчику, ніж герої: плачуть тоді, коли сльози недоречні, не знають, що відповісти на той чи інший факт. Зрештою, історії перестають бути реальними: виникає спокуса загострити драматургію, щось дограти.

Із глядачем треба бути чесним. Нехай глядач шукає акторську майстерність не в «Ключовому».

— Існував «Ключовий», сказати б, і російський, чи не так?

— Російський базувався на українській ідеї: я підписала контракт із каналом «ТВЦ». Упродовж року паралельно з українськими як керівник і співавтор готувала й російські випуски: «Ключовий» виходив п’ять разів на тиждень на «Інтері» з ведучою Наталею Сумською і водночас п’ять разів на тиждень на «ТВЦ» — з Ольгою Кабо.

— Не боялися перенаситити глядача?

— Така небезпека існує сьогодні. Протягом доби програму показують тричі, а ще ввечері — оригінальна версія, яка, на жаль, не анонсується (глядачі телефонують: плутаються). Я наповнюю програму, маю право змінювати імідж її ведення, затверджувати (відкидати) історії, сценарії. Анонси, програмування, промо–просування — прерогатива каналу.

Шість розв’язок і жодної правильної

— Як реагуєте на звернення дітей, які всі надії покладають на програму?

— По–перше, не відвертаємося, мовляв, подорослішайте — допоможемо. По–друге, намагаємося з’ясувати, дитина чи хтось із батьків (скажімо, мама, яка пише листа від імені доньки) прагне вирішити свою проблему. Діти завжди сподіваються на краще: не склалися теплі стосунки з мамою — з татом буде інакше. Восьмирічна дитина шукає зустрічі з батьком, а батько — зазвичай тридцятирічний чоловік, який, очікуючи щастя, сам потребує допомоги і має право відмовитися від спілкування з дочкою (сином) попередньої дружини чи подруги. Почувши його: «Не копирсайтеся в моєму минулому!», розуміємо, зустріч радості не принесе. У таких випадках допомагаємо мамі пояснити синові (доньці) причину нашої відмови, коректно обґрунтувати поведінку батька.

Часом дорослі послуговуються дитиною задля налагодження особистого життя, або дитина не в змозі спілкуватися з редактором у присутності матері (розуміє: мамина образа на «колишнього» завадить дійти правильного висновку щодо батька). Прагнемо вберегти дитину від психологічної травми, усвідомлюємо, що їй і так нелегко, адже вона пише через брак любові з боку одного з батьків.

— Чи багато листів від дітей?

— Це третина наших історій: листи дітей із неповних родин, тих, хто живе в інтернаті, і дорослих людей, які шукають порозуміння зі своїми батьками. Прикро, що супротивних звернень (із боку батьків) на цьому тлі — обмаль. Окрема тема — «Залишені діти». Близько двадцяти відсотків батьків можуть розказати, де, коли, за яких обставин вони покинули дітей. А тих із них, які самі розпочинають пошуки, можна перерахувати на пальцях однієї руки — ініціативу виявляють діти.

— Отримавши листа, з чого починаєте?

— Починаємо пошук другої людини; знайшовши, перевіряємо, чи не помилилися, чи цю особу згадував автор листа. Телефонуємо їй (не повідомляючи, хто шукає з нею зустрічі) і тому, хто до нас звернувся. Запрошуємо обох на найближчу сесію.

— Несподіваність виявляє справжні почуття?

— Так. Коли людина не має часу для обмірковувань, розрахунків, прийняти рішення їй допомагає інтуїція. Раніше ми спілкувалися в студії з першим учасником, не запрошуючи послухати його оповідь другого. Останні півтора року другий має нагоду почути все з самого початку. І невідомо, як він поведеться: послухає і запропонує своє бачення історії, полишить студію... Творча група розробляє сценарій із шістьма можливими розв’язками, часто жодна не збігається з фіналом у студії.

Коли на моніторі крупним планом бачу очі героя, у яких переляк і розгубленість, провокую: «Зважте все. Якщо той, хто от–от вийде, не такий, як ви очікували?». Герой починає боротися: «Я ж прийшов, щоб його побачити!». Ключовий момент! Він формує майбутнє. Людина зважується радикально змінити своє життя.

Наталя Сумська — героїня «Ключового моменту»

— Чи можуть розраховувати на допомогу люди, які з тих чи інших причин не можуть прийти в студію?

— Працюємо з тими, хто готовий публічно обговорити свою проблему, з’являється вільна хвилинка — благодійно допомагаємо решті. Приходити в студію не вмовляємо; зібравши інформацію, пропонуємо героєві: «Ви можете самі поїхати до небайдужої вам людини, адресу дамо». «Приїхавши, як поясню, хто я? У студії шансів на порозуміння більше», — у відповідь.

Якось написала жінка, син якої перебував у в’язниці. Ми їздили до сина. Начальник колонії розповів, що в закладах, як їхній, існує список дозволених телепрограм. У ньому одне–єдине ток–шоу — «Ключовий момент».

— Кому відмовляєте?

— Тим, хто приходить звести наклеп. Ефір віддаємо людям із добрими намірами. Намагаємося примирити учасників, а не розсварити, от нас і називають: «Антивікна».

— Коли вийшов перший «Постскриптум»?

— Через півроку. Відчуваючи потребу подати післямову до приголомшливих історій, поїхала до одного з колишніх учасників сама. Глядачі, знаходячи в титрах прізвище керівника, який сам їздить і розпитує учасників про те, як зустріч у студії змінила їхнє життя, виказують ще більшу довіру до програми.

Звернувся 70–річний чоловік, мешканець Німеччини («Ключовий» дивляться у всьому світі), з проханням знайти сина. Глядач побачив батька і почув, що син відмовився приїхати з Білорусі до Києва. Після запису запропонували батькові поїхати до Білорусі з нами. Запросили лікаря (чоловік погано почувався), вирушили в дорогу. Виявилося, син — бомж, не має документів. Однак зустріч відбулася.

— Кого вважаєте конкурентами?

— Колеги з передачі «Жди меня» говорять, що «Ключовий момент» — спроба відтворити їхню програму. Це не так. Колись Руслана Писанка привезла з Італії касету з телепрограмою, яку вела Марія де Філіппі, сподіваючись, що в Україні зроблять таку ж. Через рік продуктом зацікавився «Інтер». Ми вирішили: створювати аналогічний в Україні треба з реальними героями, а не з акторами, як в Італії. Ставлення до програми керівництва каналу важить більше, ніж закиди «конкурентів».

— Бо керівництво затверджує ведучих?

— Так. Кандидатуру Руслани воно відхилило, як і Єви Корніловської. Записали кастинги з Наталею Сумською. Перший керманичі відкинули, а четвертий ми запропонували, не оголошуючи імені ведучої. Програму затвердили й запитали: «Хто ведуча?» (в новому образі Наталю В’ячеславівну ніхто не впізнав). Два роки тому мені запропонували знайти нову ведучу. Наталю я відстояла. Через рік стати ведучою запропонували вашій покірній слузі. Але ж я сама запросила Наталю Сумську! Змінюватимемо інше: показуватимемо сюжети про життя героїв й обговорення гостей, запросимо до студії юриста, психолога (нині він працює за кадром). Проте нині кожен у команді почувається психологом, усвідомлюючи відповідальність за долю тих, хто попросив допомогти.

— А по допомогу звертаються, окрім дітей, і публічні люди...

— Так, учасниками «Ключового» були Ані Лорак, Лілія Подкопаєва, Микола Гнатюк, Богдан Бенюк, а незабаром глядач побачить Наталю Сумську... не як ведучу, а як героїню програми.

Лілія Бондарчук

  • Сашко Лірник: Казку пропускаю через себе...

    Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>

  • Розкадровані мандри

    Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>

  • Сміятися з леді-боса

    Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>

  • «За мною там Непал, Гімалаї сумують»

    Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>

  • У новинах немає змоги «погратися»

    Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>

  • Провокатори з мікрофонами

    У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>