Дива не для того, щоб подивувати...

27.09.2008
Дива не для того, щоб подивувати...

Отець Дмитро біля ікони Богородиці, яка врятувала сім’ю від пожежі.

Невеличкому поліському селу Мостище, що на моїй рідній Камінь–Каширщині, судилося нещодавно опинитися в епіцентрі неабиякої уваги. З усіх–усюд їхали миряни, священики, журналісти («УМ» теж повідомляла про це в номері від 19 вересня ц. р.), аби переконатися, що ікона Божої Матері «Скоропослушниця» справді замироточила. Відтоді як факт цей було підтверджено, а митрополит Нифонт відслужив молебень у хаті Тетяни та Василя Федчиків, де ця ікона замироточила, до Мостища почало прибувати ще більше народу. Їдуть автомобілями, підводами, ідуть пішки. Люди йдуть до Божої Матері зі щирою молитвою, але кожен зі своїм, потаємним. Чому саме в домівці цієї звичайної поліської родини, чому саме в цьому нічим не примітному куточку Поліського краю Бог явив таку милість? Адже мироточення ікон вважається добрим знаком. Ікона мироточить на щастя, щоб нашу віру зміцнювати. Хоча існує й інша версія: ікони мироточать переважно в часи великих соціальних потрясінь. Не хотілося б земне пов’язувати з духовним, але, судячи з останніх подій на українському урядово–парламентсько–президентському фронті, потрясіння нас справді чекають немалі. І вже невдовзі. Може, мостиська Богоматір намагалася нас попередити про них?

 

За півгодини натекло цілу тарілочку миро

Ікона замироточила ще в липні, але господарі нікому про це не казали. Вирішили поспостерігати, щоб переконатися, що справді милості Божої удостоїлися їхній дім і село. У серпні розповіли місцевому священику і прочули про диво люди. Випадок справді неординарний, бо замироточила звичайна, на перший погляд, іконка зі звичайним літографічним зображенням, придбана Тетяною Миколаївною Федчик у Михнівському жіночому монастирі на день народження онучки. Спочатку вона висіла на стіні. Але якось помітили дивні крапельки на склі, навіть подумалося, що то пара з кухні конденсувалася росинками вологи. Хоч кімната, де іконка висіла, від кухні далеченько. Коли господарі дому, в якому завжди було чимало ікон, бо люди вони глибоко віруючі, обережно зчистили крапельки на аркуш, то відчули, що вони густі й липкі, що це не вода. Шоковані, вони кілька днів нікому нічого не говорили, а спостерігали. Крапельки проступали знову й знову. І тільки тоді покликали місцевого священика...

Майже за два місяці, відколи люди дізналися про ікону в Мостищі, тут побували сотні паломників. Особливо в перші тижні до маленького поліського села йшли та їхали люди.

Одного вересневого дня, під час відрядження в цих краях, я побувала в Мостищі. День був дощовий і не по–вересневому холодний. Може, тому біля хати Федчиків було безлюдно. Кілька днів, казали в селі, вони не приймали паломників. Як–не–як живі люди і теж мають право на перепочинок. Хоча, як сказала донька господарів Галина Василівна (до речі, вчитель за фахом), яка люб’язно запропонувала нам хустки, щоб покрити голови, від такого не втомлюєшся. Не можна втомитися дивуватися щедрості Господа, який явив таке диво в їхньому домі. Простора селянська хата з традиційними домотканими доріжками на підлозі й багато–багато різних ікон у кожній кімнаті. Проходимо в невеличку, де біля підвіконня в обрамленні барвистих айстр стоять рядочком кілька ікон у тарілках. Спочатку навіть розгубилися, шукаючи очима ту, заради якої прийшли сюди. Ось вона — маленька іконка Божої Матері «Скоропослушниці», подібні можна побачити у крамниці будь–якого храму. І все ж відчуття в цій кімнатці дивовижне. Здається, тут зупинився час. Може, від того, що прийшли з дощу й холоду, тепло розливалося не лише по тілу, а й у душі. І спокій, дивний спокій. Вже коли виходили, помітили, що на ліжку, скрутившись калачиком, спить дівчинка. Та сама внучка Тетяни Федчик, якій бабуся подарувала на день народження цю ікону. Дитя спало, як ангел, навіть не реагуючи на голоси сторонніх людей.

Отець Василь, священик храму Дмитрія Солунського, що в сусідньому селі Мельники–Мостиські, з яким Мостище пов’язує не лише одна сільрада, був одним із перших, хто бачив це диво мироточення. Ось що він розповідає:

— Ми ще з одним священиком відправляли службу Божу в хаті Федчиків. Ікону поставили в тарілку, бо задня стінка її була геть вологою. І поки прочитали «Акафіст» (а це хвилин 40 минуло), була майже повна тарілочка миро! Бог проявляє у такий спосіб свою милість, щоб у час біди людей підтримати, зміцнити у вірі. Ми розумом це припускаємо, але на все Божа воля. Мироточення вважається добрим знаком. Але в житті бувало, що ікони миро точили перед якимись потрясіннями і нещастями. Наприклад, Оренбурзька ікона мироточила перед розвалом Радянського Союзу. Ще розповідали, що в Луцькому районі в одному із сіл мироточила ікона перед тим, як селом Шельвів на Локачинщині пронісся руйнівний смерч. Випадковість це чи ні — ми не знаємо. Ніхто точно не знає, тільки Бог.

Село Мостище навіть у часи тотального атеїзму залишалося таким собі острівком віри, яку не могли витравити ані партійні репресії, ані войовничі походи проти церков. І хоч свого храму в селі не було, віруючі люди пішки йшли за десятки кілометрів у сусідні села, де церкви не закривалися. На всю округу в цьому куточку Полісся діяли лише чотири храми: у селах Хотешів, Осівці та у Камені–Каширському (церква на Волі), і ще один — у Велимче (це вже Ратнівщина). Чим більші були гоніння на віруючих, тим міцнішала тут віра. Із поліських сіл цього регіону згодом вийшло чимало священнослужителів. І сьогодні в Мельниках–Мостиських та Мостищі проживає чотири священики, які служать у різних приходах. Попри гоніння й витравлювання віри, навіть у 70—80–х роках тут майже кожна дитина носила натільний хрестик. Ох і діставалося місцевим педагогам та керівникам шкіл від районного начальства за це! На всіх педрадах тільки Мостище і звучало. Сам секретар райкому зривав із дитячих грудей символи «мракобісся».

Сім’я Федчиків, де замироточила ікона, теж завжди шанувала віру. І, напевне, не випадково Бог послав таку милість саме цій родині, цій місцевості, і, будемо сподіватися, всім нам, явивши таке диво.

Вогонь зупинився перед лицем Богородиці

А ось цю історію мені розповіли на Ковельщині в селі Погорськ. Сьогодні вже ніщо не нагадує родині Демчуків той страшний день. Стару хату, що була колись майже притулена пліч–о–пліч до нової, трохи відсунули далі й відбудували після пожежі, зробивши там літню кухню. Почути, як було все насправді, варто з перших вуст. Отож розшукуємо у Поворську обійстя Демчуків. Хоча самим це зробити непросто — у селі 121 мешканець має таке прізвище. Разом із Савчуками і Чалайдюками воно найпоширеніше в Поворську. Зате бабу Марію Мартиниху в селі знають, і з допомогою місцевого гіда ми знаходимо дві хати, що стоять поруч. Донька бабусі Марії Надя саме порається на подвір’ї.

— Сама дивуюся й досі. Я стільки разів була на тому горищі, а ніколи не бачила там ніякої ікони. Коли хата загорілася, я була на роботі. Прибігла, а вогонь уже вирує. Уявіть, між новою і старою хатою — якихось сантиметрів 30—40! Лизнуло полум’я — і все: немає хати, ні хлівів, ні сусідів, — згадує Надія із хвилюванням ту подію. — І раптом полум’я від кутка хати розвертається в інший бік, до дороги. Пожежники приїхали, шланги розгорнули і догасили. Проте вогонь сам по собі починав згасати. Тобто він залишався на одному рівні, не лютував і вище не піднімався. Коли погасили, то під стіною на горищі знайшли ікону. Вона стояла ликом Богородиці до стіни, тому спочатку навіть уваги на цю дошку не звернули. Дах був вигорілий, але вогонь до ікони не дійшов сантиметрів 20. Уявіть, на ній не було ні сажі, ні кіптяви! Навіть водою ніде не ляпнуло. Ми з братом зняли її, поставили під хатою, гукнули людей. Сказали, треба в церкву віддати. По всьому було видно, що ікона ніби не наша, не православна.

Таємницю появи цієї ікони в Поворську могла знати тільки Марія Мартинівна. Хоч від людей чула кілька різних версій. Перша — ніби бабця Марії колись була служницею в царських покоях, і цю ікону їй подарували за хорошу службу. Ще одна — ніби якийсь поляк, коли втікав до Польщі в роки війни, залишив її на зберігання в сім’ї Мартинихи, але за нею не повернувся. Насправді Марія Мартинівна, яка вийшла з хати, розповіла таке:

— Мій батько був у добрих стосунках із місцевим поляком. І коли той до Польщі після війни від’їжджав, сказав йому: «Сідай, Мартине, в моїй хаті й живи». Бо наша хата згоріла, ми в лісі від німців ховалися. А в село прийшли — жити ніде. Ще поляк приказував: «Тільки ікону не викидай. Хай у тебе буде». Чого він її з собою тоді не забрав, хтозна... Але я пам’ятаю, стояла вона в хаті у кутку. Ми в поляковій хаті чи то років п’ять жили, напевне, чи то сім, вже не пам’ятаю. Потім у селі збудувалися. М’о, тому, що ікона була не наша, а польська, то й виставили її на горище та забули. Бачите, як дала про себе знати...

Чи могли думати–гадати Демчуки, що ця ікона порятує колись від біди їхніх онуків і правнуків? Бо, якби полум’я не розвернулося в інший бік, до дороги, нова хата спалахнула б смолоскипом. Якась невидима сила змусила вогонь зупинитись перед ликом Богоматері. Кажуть, коли ікону забрали, щоб передати в церкву, лик Божої Матері протирали, і тоді на щоці з’явився слід від сльози...

Отець Дмитро, настоятель Свято–Покровської церкви, де нині зберігається ця ікона, відчинив храм, аби ми змогли її побачити. Щонеділі перед початком служби він править молебень до Богородиці й запрошує мирян молитися щиро Матінці Божій. Бо тільки щира молитва творить дива і духовного, і тілесного зцілення.

— Дива нам даються не для того, щоб ми дивувалися, і не для того, щоб зцілити того чи іншого. А для того, щоб ми увірували ще більше. Якщо я скажу, що люди розповідали мені про випадки зцілення, хтось може не повірити. Але ми не ставимо перед собою такої мети, щоб розрекламувати ікону. Зате я знаю точно, кому ця ікона допомагала. І катаракта зникала, і болі проходили в дівчини, якій лікарі не могли зарадити. Власне, я неправильно висловився. Не ікона, а щира молитва біля неї, щире каяття цих людей. Я лише був посередником. Коли мама цієї дівчини прийшла і сказала: «Отче, я вам до смерті цілуватиму руки і ноги!». Я відповів: «Мені не треба, це не моя заслуга, це ваша заслуга і хвала Господу нашому за його милість...»

— Чи досліджували ікону мистецтвознавці? Чи відомо, до якої школи іконопису вона належить?

— Ми повідомили нашу єпархію, дали інформацію, але не знайдено їй аналогів. І як вона називається — не знаємо. Ікон Богородиць є чимало. Можливо, вона не є пам’яткою мистецтва. Для нас це не суттєво. Громада вирішила так: ікона залишається у храмі. Ми її не реставрували і навіть не чистили. Ось подивіться, яка температура від пожежі була, а оклад гіпсовий лише в одному місці трохи тріснув. Лик Богородиці сам по собі просвітлів, а руки ще темніші. Хотілося кіот новий для неї зробити, лампадки, але поки що немає коштів. Ми храм наш збудували з нуля за один рік і вісім місяців. Не знаю, чи є ще десь в області такі випадки. Оце є теж найбільше диво! Головне, що храм повернувся на те саме місце, де він колись стояв до знищення атеїстами. У селі вже була одна нова церква. І теж Свято–Покровська. Коли частина громади вирішила збудувати український храм на історичному місці. І Бог нам допоміг це зробити, попри всі труднощі. Це і є чи не найбільше диво. Церква наша — майже копія старовинного храму. І ось коли храм повернувся на своє місце, тоді й ікона знайшлася. Ось вам і провидіння Боже.

  • Повернення церкви

    До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>

  • Пристрасті навколо храмів

    На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>

  • Речники кривавого «миру»

    Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>

  • Таємний фронт

    Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>

  • Скарбниця мощей

    Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>

  • Після Пасхи — до єднання

    Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>