Котелевські і Ко

Хата з «бігбордом» та найголовніший нюанс

Уже знали від супутниці–полтавки, що «в жодному районі не їздять на велосипедах так масово, як у Котельві». Одначе не це спричинило мисливський азарт цікавості дорогою до райцентру, а шляхові покажчики з іменами зустрічних сіл. Кожне з них погляд вихоплював, наче хорт, і, заохочений однією із назв («Тягни»!), мчав до пам’яті — не забути б! З такого полювання — ціла купа здобичі: «Свинківка», «Козлівщина», «Зайці Другі» і просто «Зайці»... «Сусідки» натякали на родовитість «Гетьманки» і статки «Великої Рублівки» та «Малої Рублівки». «Любка» причаровувала гарнющими очима хат із голубими та зеленавими віями–віконницями...

Дім «похилого віку» вже в самій Котельві — без вікон­ниць. Одне його око затулене зокола транспарантом із невицвілим закликом: «Рішення ХХV з’їзду КПРС — у життя!» Життя давно втекло від тих рішень. Селянська ж звичка ніколи нічого не викидати, бо десь–колись воно знадобиться, таки пристосувала радянський «бігборд» до сьогодення.

Дві ж споруди просторого двору, які належать Котелевському районному споживчому товариству, прилаштовані, здається, до вічності. Млин — 1912 року народження. Про те, як з’явилася тут олійниця, існує легенда. Нібито побудувала її родина чумаків за кошти від скарбу, на який вказав їм у Криму розчулений зустріччю з земляками майже столітній колишній котелевець.

Нинішній мешканець Котельви Володимир Костюк того дня потрапив нам на очі на велосипеді з мішком соняшникового насіння з власного городу і порожнім бідоном. А згодом повертався додому з легендарної олійниці (взимку вона опалюється насіннєвим лушпинням) з макухою та запашною бурштиновою рідиною.

Скільки котелевців завертають із мішками збіжжя до млина–реліквії, залежить від того, чим розплатилися з ними за оренду земельних паїв господарники, — більше дали зерна чи грошей. А часом і від негоди: «Це ж село. Пройде дощ, на городі мокро, ніхто не ступить туди з сапкою чи заступом. Значить, що можна зробити? Віднести до млина пшеницю на борошно, — пояснила комірник Оксана Чумак. — Воно в нас хорошого першого сорту. Великі сім’ї печуть із нього хліб постійно — виходить і добріший, і дешевший. У багатьох з’явилися хлібопічки, то тепер на це витрачається менше часу і сил. Одна жінка хвалилася: «Прокидаюся вранці, а в мене вже готові гарні палянички, такі духмяні...»

На гарячому окрайці хліба, щойно вийнятого з печі, тануло домашнє масло в дитинстві Олександра Антоненка, одного з керівників госпрозрахункового відокремленого підприємства «Млин». Смакувати неньчиним хлібом щастить йому й досі. І він знає — щоб удалися її палянички, найперше має вдатися в млині борошно. А це не так уже й просто: «Треба, щоб виготовляли його люди совісні, як у колективі зараз, і були справжніми спеціалістами, а це залежить навіть не від освіти. У нас чимало мельників помінялося, що й технікуми позакінчували. Бо в млині багато нюансів, на які необхідно реагувати інтуїтивно. Найголовніший — настроїти вальцьовий верстат, щоб зерно вимелювалося найякісніше. Якщо чоловік цього не відчуває, навчити його неможливо. Ось Юрій Шевцов — мельник, видно, від Бога. Як іде борошно, він бере його жменьку в руку і пучками — на доторк та за крупинками визначає, чи ще притиснути верстат, чи попустити.»

Майстер і на роботі, і вдома

«Важливо не перетиснути вальці, бо тоді манка на них згорить і це позначиться на борошні, — додав Юрій Шевцов. — У млині стільки апаратури, техніки, норій, треба пропрацювати кілька місяців, щоб усе збагнути, що й до чого. Зате тепер можу вийти на подвір’я покурити, а почувши, сидячи на лавці, наприклад, не так заторохтів двигун, зрозуміти, що саме сталося. І одразу усунути недолік чи поломку. За звуком чую, чому не сиплеться зерно так, як треба, де саме забилося. Кожна норія про свою проблему, якщо вона виникає, теж сповіщає по–своєму...»

У ГВП «Млин» подружжя Шевцових із 2001 року: Юрій мельникує, Тетяна — бухгалтер. Обоє народилися й виросли в Луганську. Юрій із п’ятнадцяти років, після 8–го класу, трудився на заводі слюсарем–механоскладальником: три місяці провчився на курсах і потім виготовляв шатуни й колінвали для тракторів. По хліб, звісно, ходив до крамниць, пшениця й жито на асфальті не колосяться, тож зерна, вважайте, не бачив. Розпався Радянський Союз, у місті почали закриватися заводи. Шевцови, які, одружившись, мешкали в гуртожитку, десять років тому вирушили обживати нове місце на Полтавщину — Тетяна успадкувала бабусине обійстя в Котельві. У своєму дворі молоде подружжя наспоруджувало й наперебудовувало всього: живуть тепер у гарному будинку, мають літню кухню, сарай. Просили, звичайно, на підмогу і спеціалістів, і підсобників, але тільки тоді, коли без них не могли обійтися. Будівництво дороге, Юрій, що має ще й задатки муляра, вважає, що легше впоратися самотужки, потихеньку. Чогось не знаєш, можна розпитати майстрів, вони підкажуть. Удвох із дружиною штукатурили, клеїли шпалери. Рами й підвіконня замовили, для дверей на роликах купили шафи–купе, а встановлювали їх самі. На підлогу з надлишком вистачило тополь, що росли у дворі. Спиляли їх, розпустили на дошки, які три роки сохли, потім звозили на циркулярку, щоб були гладенькими.

Тепер так приємно повертатися після роботи додому, де подвір’я у квітах, син пропилососив у кімнатах, доня помила посуд. У хаті постійно пахне свіжими пирогами й хлібом, який Юрій любить їсти ще гарячим, з молоком. Пече дружина з борошна, змеленого чоловіком, працівникам млина виписують його дешевше, та й впевнені в якості. Діти не сядуть за стіл, не прочитавши молитви, і не завершать трапезу, не подякувавши Богу. Аня — другокласниця, одинадцятирічний Артем навчається в шостому класі. Хлопчик часто прибігає до батька на роботу, йому цікаво, який шлях проходить пшениця, перевтілюючись у борошно. Ще з першого класу хотіли віддати сина в музичну школу опановувати гітару. Але директор запропонував: доки маленький, нехай звикають його пальчики до струн на балалайці. Так і провчився Артемко п’ять років у класі народних інструментів. А тепер на запрошення того ж директора музичної школи, візьметься за гітару. І хто знає, з чим буде пов’язаний навчальний заклад, де Артем здобуватиме в майбутньому фах, — з його музичним слухом чи з винятковою інтуїцією в борошномельній справі, якщо успадкує її від батька?

Диригував — король, та не оркестром

Нині вже не з’ясуєш, чим захоплювався й ким мріяв стати в дитинстві, колись дуже давно, інший хлопчик — Антон Ерлангер, як і чому обрав те, чим займався все життя. Зростав у родині обрусілого німця Максима Ерлангера, композитора й диригента спочатку Маріїнського театру в Петербурзі, а потім московських театрів, мати — педагог–піаністка Жозефіна–Анна, дід — голландський художник ван Брюссель. Москвич Антон Ерлангер таки непогано грав на скрипці, колекціонував мистецькі твори, приятелював із видатними представниками російської культури, в його домі часто гостювали музиканти й театрали. Був людяним і милосердним: багато грошей жертвував на благодійність, встановлював стипендії, допомагав бідним, будував притулки.

Антона Ерлангера називали «млиновим королем», бо він заснував борошномельну промисловість Росії, розпочавши після вітряків та водяних млинів нову еру в млинарстві. Створив перше в Росії професійне галузеве видання — журнал «Мельник» та відкрив на свої кошти першу школу борошномелів, що існує й дотепер вже як техніко–економічний коледж. У 1909 році на Першій всеросійській борошномельній виставці в Санкт–Петербурзі товариство «Антон Ерлангер і Ко» нагородили Великою золотою медаллю.

Ерлангер та інші хлібопромисловці споруджували млини, звісно, не настільки масштабні, по всій імперії. У Котельві такий з’явився 1912–го, за два роки після смерті Антона Ерлангера (коли борошномельне надбання перейшло до його рідних братів Альфреда й Петра, котрих він залучив до свого «королівства»). На його обладнанні зазначені автографи: «Товарищество для устройства мукомольных мельницъ «Антонъ Эрлангер и Ко», Москва» та «Братья Бюлеръ, заводъ для устройства мельницъ, УЦВИЛЬ — Швейцарія». Швейцарець Адольф Бюлер, на заводі якого були відлиті 1872 року перші чавунні вальці, що замінили фарфорові, у 1907 році приїздив повчитися до Антона Ерлангера, котрий запровадив у промисловому млинарстві багато чого з дерева, — ті ж вальцеві вер­стати, норії тощо. У котелевському млині на металевій норії, встановленій уже за радянських часів, взимку при різниці температур утворюється конденсат, а на інших, дерев’яних норіях, його ніколи немає, борошно там не налипає, бо дерево — хороший теплоізолятор та й узагалі значно природніший матеріал для взаємодії з зерном, ніж метал. Млин у Котельві може й досі працювати на своєму первісному устаткуванні, але для сьогодення це надто енергозатратно, тож його не тільки ремонтують, а й щось замінюють, чимось доповнюють.

Онук художника, син піаністки й композитора–диригента статський радник Антон Ерлангер диригував не симфонічним оркестром, а борошномельним виробництвом усієї держави. Майже через століття після його відходу у вічність молодий робітник з України, міський житель Юрій Шевцов став селянином і відкрив у собі талант — відчувати музику сотворіння хліба і на слух, розрізняючи в ній фальшиві ноти, і на дотик. Його син–школяр Артем у полоні музики в прямому сенсі, але й зацікавлено вникає у професійну царину батька–мельника. Є багато загадковостей у тому, як у кожній епосі з’являються май­стри–віртуози, але відповіді на всі «чому» знає лише Той, хто й наділяє людей високим даром. Його образ — на монументальній мозаїці Петрова–Водкіна «Христос–Сіяч», яку можна роздивитися при світлі лампади, відвідавши родинний мавзолей Ерлангерів на Введенському цвинтарі в Москві.

Людмила ЯНОВСЬКА