Символ українського локомотивобудування — «за шість тепловозів».
Якщо судити з публічної риторики, немає в Україні суворіших і більш принципових ворогів НАТО, ніж правляча «комсомольська» верхівка Луганщини. Натомість Росія для них — така бажана країна, що, здається, вони й власними кріслами ладні поступитися будь–якому заїжджому Затуліну. Але це хибне уявлення розвіюється, як тільки ближче починаєш знайомитися з конкретною діяльністю цього політично–бізнесового угруповання. Не знаю, чи є в них якісь сентиментальні почуття до «батьківщини світового пролетаріату», а НАТО «комсомольці» люблять до глибини свого серця. Та що там серце — до глибини своїх гаманців...
Ніхто з оточення колишнього голови Луганської облдержадміністрації, нині керманича обласної організації ПРУ Олександра Єфремова, практично не працював у промисловості. Що не заважає «комсомольцям» професійно пишатися індустріальною міццю рідної області. От тільки підприємств, які справді можна віднести до категорії «флагманів індустрії», в області не так уже й багато. Усього чотири: «Луганськтепловоз», Алчевський металургійний комбінат, Сіверськодонецький «Азот» і, до певної міри, Лисичанський нафтопереробний завод. Для порівняння: чотирма подібного масштабу «флагманами» може похвалитися навіть не найбільше місто Донеччини — Краматорськ.
Та якщо практично всі свої промислові гіганти «донецькі» зберегли у власних руках, то «комсомольці» постаралися віддати свої в «хороші руки». Нагадаю: з точки зору офіційної «комсомольської» пропаганди «хорошими» руками є руки росіян. На перший погляд, так воно і є. Принаймні два «флагмани» з чотирьох дісталися російським кампаніям. А на ділі?
Єфремов очолив область у квітні 1998 року, коли на Алчевський меткомбінат уже наклали важкі руки зять Кучми Віктор Пінчук на паях із грізним «донецьким» «Індустріальним союзом Донбасу». Тож узяти участь у «прихватизації» цього ласого об’єкта головному луганському «комсомольцеві» не пощастило. Але залишалося ще три гіганти, і перше, чим почав займатися Олександр Сергійович, — це лобіювати інтереси Тюменської нафтової компанії, яка наклала око на Лисичанський нафтопереробний завод (на той час уже — ВАТ «Лисичанськнафтооргсинтез»).
Задля високої мети голова Луганської ОДА навіть пару разів відвідував Тюмень. Хоча невідомо, навіщо: штаб–квартира ТНК розміщена в Москві, та й центри прийняття всіх важливих рішень — там таки. Чому саме ТНК так полюбив Єфремов, він жодного разу не зізнався. Офіційна пропаганда «дому з шарами» (резиденція ОДА і облради в Луганську) переконувала обивателя в тому, що російська компанія зможе повністю забезпечити підприємство сировиною власного видобутку. Наголос робився на слові «російська». Якими словами переконували Леоніда Даниловича, історії невідомо, однак у червні 2000–го завод з обсягами виробництва в мільярди гривень на рік віддали ТНК за 53 мільйони. У вітчизняній валюті.
Жодної революції на НПЗ новий власник не вчинив, особливо якщо порівняти з докорінною реконструкцією, яку веде вже кілька років ІСД на Алчевському меткомбінаті. Так, поверхнева модернізація. Як працював завод на чверть своєї проектної потужності, так і далі працює. Кілька разів зупинки виробництва на «ЛиНОСі» дивним чином збігалися з різким стрибком цін на пальне в Україні, але адміністрація підприємства заперечувала: «У нас плановий ремонт»...
У 2003 році злилися в екстазі ТНК та одна з найбільших нафтових корпорацій світу — British Petroleum, після чого «тюменська» компанія перестала бути російською навіть формально. Але й у 2000–му російською вона була більше за назвою, про що Єфремов мав би знати. Власне, менеджери ТНК навіть пишалися тим, що недержавною часткою у пакеті акцій компанії, окрім формально російської «Альфа–груп» екс–львів’янина Михайла Фрідмана, володіє ще й американська «Аксесс Індастріз» Леонарда Блаватника. Крім того, фінансовими гарантами проекту виступили не просто банки США, а, можна сказати, символи Америки: Chase Manhattan Bank і J.P.Morgan bank. Зрозуміло, що й очолив компанію громадянин США Саймон Кукес. Щоправда, до 1977–го він охоче відгукувався на ім’я Сьома, але коли то було...
Так, між іншим. Днями прочитав на одному з російських сайтів: «Дві нафтові компанії — ТНК та «Славнєфть» — підозрюють у несплаті податків на суму близько 24 млрд. рублів. Колишньому керівникові однієї з них — громадянину США — може загрожувати до шести років позбавлення волі». І сумна констатація: навряд чи сьогодні російське правосуддя дістане Кукеса в Америці. Такі напружені стосунки.
Екс–закарпатець Алекс Ровт і сьогодні відгукується на Олександра Семеновича. Його IBE Trade Corp. важко якось прив’язати до країни «комсомольських» мрій, але 24 грудня 2004 року — це був не той час, коли можна було собі дозволяти сентименти. За два дні мав відбутися т.зв. «третій тур» із прогнозованою перемогою Віктора Ющенка, і Фонд держмайна на чолі з відомим нині «донецьким» депутатом нашвидкуруч оформив усі потрібні папери. Не сплативши Україні жодного цента, Ровт отримав контроль над одним із найбільших у Європі виробником мінеральних добрив.
Статутний фонд в 1 млрд. 56,7 тис. грн. свіжоствореного ЗАТ склали так: майновий комплекс «Азоту» (без малоперспективного заводу з виробництва поліетилену) — 40%; 60% — кошти «інвестора». Які той завбачливо поклав у банк далеко від українських кордонів (якщо не помиляюся — в Австрії). Поза досяжністю вітчизняних правоохоронців.
Не скажу, що на «Азоті» зовсім нічого не робиться щодо модернізації, але те, що зроблено за три з половиною роки, державне підприємство «Азот» цілком могло здійснити за власні кошти. Адже на момент «приватизації» воно було на підйомі: обсяг річного виробництва вже перевалив за мільярд гривень.
Про скандальний продаж відомством Валентини Семенюк («за шість тепловозів») луганського тепловозобудівного гіганта (95% виробництва магістральних тепловозів у СРСР) російському ЗАТ «Трансмашхолдинг» багато говорити не варто. Подія, з точки зору економіки, зовсім свіженька, та й судові вердикти, що засвідчили незаконність оборудки, впродовж останнього часу надходили достатньо регулярно, аби про неї не забували. Тому подивимося на ситуацію все з тієї ж «патріотичної» точки зору.
Як і в першому (із ТНК) випадку, луганського обивателя нав’язливо переконували: завод дістанеться росіянам. Одначе на чолі ЗАТ стоїть такий собі Іскандер Махмудов, уродженець славного міста Бухари Узбецької РСР, за національністю — узбек. Ми з повагою ставимося до всіх національностей і віросповідань, особливо якщо вони якось стосуються до колишнього «союзу непорушного». Але на офіційному сайті «Трансмашхолдингу» в розділі «О компании» відразу ж і недвозначно закарбовано: «Компания была создана в 2002 году. Её единственный акционер — The Breakers Investments BV (Голландия)». Знову — країна НАТО. Явно простежується закономірність. На словах «агресивний блок» лаємо, а як доходить до питань власності...
Тільки не подумайте, що я натякаю на корупцію у струнких лавах «комсомольців». Із свічкою, як то кажуть, не стояв. Але певна закономірність простежується. У всіх трьох випадках у приватизаційному «конкурсі» неодмінно ставав переможцем той, кого «комсомольці» лобіювали як представника Росії. І кожного разу контроль над українським підприємством чомусь врешті–решт опинявся в руках тієї чи іншої держави–члена НАТО.
Випадковість? Аж ось, уже в нинішньому році, «комсомольці» затіяли передавати в концесію підприємство, що забезпечує водою мало не всю область. Кілька місяців населення зомбували в тому дусі, що прийдуть росіяни з УК «Росводоканал»... Насправді ж прийшло ТОВ «Луганськвода», 90,1% статутного фонду якого належить ТОВ «Укрводоканал», яке, в свою чергу, є стовідсотковою власністю такого собі Vehtrelt holdings Ltd, зареєстрованого на Віргінських Британських островах. Знову — зона відповідальності «агресивного» блоку! Керівник — Кіріакі Сколара. Є інші варіанти написання цього прізвища, очевидно, не російського походження, але як правильно — не знаю.
Хотів дізнатися у співробітників «Укрводоканалу», коли був у Києві, але за офіційною адресою ТОВ — вул. Анрі Барбюса, 5–а (це практично поруч із Голосіївською райрадою) — ні в цьому будинку, ні в будинку №5 (власне, перший є прямим продовженням другого) — фірми з подібною назвою не виявилося. Але ж саме з керівником «Укрводоканалу» п. Максимом Сусленським підписував голова Луганської облради Валерій Голенко договір про передачу ОКП «Луганськвода» у 25–річну концесію.
Словом, якщо не йдеться про фінансову мотивацію дій луганських керманичів щодо «збуту» потенційно найбільш прибуткових підприємств області, часто з відвертим порушенням українського законодавства — лишається думати одне: так вони чинили винятково з почуття щирої приязні до Заходу як до найбільш прогресивної форми сучасної цивілізації взагалі і до Північноатлантичного альянсу зокрема.
А ви кажете: «Кремлю продалися...» Щас!
Відповідне рішення на користь позивача — Сергія Омельченка Солом’янський райсуд столиці під головуванням судді Коробенка С. В. ухвалив ще 4 березня 2016 року. Ще певний час пішов на те, щоб рішення суду набуло законної сили, а також на те, щоб відповідач — керівництво Солом’янського райвідділу ГУ Державної міграційної служби в м. Києві нарешті виконало його. >>
Багато років складалася парадоксальна ситуація: y країні, де одна єдина державна мова українська, багато високопосадовців та чиновників розмовляють іноземною — російською мовою. Якщо дехто з урядовців намагався хоч якось зв’язати два слова докупи, то виступи колишнього Прем’єр-міністра Миколи Азарова радше нагадували знущання над мовою, ніж бодай мінімальне володіння нею. >>
Після піврічного затишшя тема варварського видобутку бурштину на Поліссі знову стала топовою. Спровокували її два фактори. Спочатку в інтернеті з’явився черговий репортаж активістів Автомайдану, які заїхали на поліську глибинку і зняли з безпілотника сотні людей, які бабраються в болоті в пошуках «сонячного каменя». >>
Подружжя Михайла та Ольги Шкаровських зізнається, що, коли вони вперше почули від полтавського міського голови Олександра Мамая обіцянку подарувати їхньому численному сімейству просторий автомобіль, у якому кожен мав би своє сидіння, по-справжньому зраділи. >>
Шевченківський районний суд Києва арештував 94,67 гектара землі поблизу столиці, яка опосередковано належить українському бізнесменові Віктору Поліщуку, передає «Радіо Свобода». Особа Поліщука в українських бізнесових колах завжди виглядала одіозно. Він як олігарх із сумнівною репутацією відзначився у кількох журналістських розслідуваннях. >>
Уже більше дев’яти місяців у самому центрі Києва, в будинку з «елітною» адресою — вулиця Леонтовича, 5 — триває конфлікт між двома структурами: створеним за наказом екс-Прем’єра Миколи Азарова Центром світової економіки та Інститутом всесвітньої історії НАН України. >>
