Борис Михайлов: Із фотографії вийшло повітря...
Розмова із всесвітньо відомим і культовим фотографом про неміфічність Харкова, неґламур і невсесильність «фотошопу» Тетяна ТЕРЕН   

Борис Михайлов — фотограф, і він народився у Харкові. Точніше про Боба і не скажеш. Бо, попри свою інженерну освіту і нинішнє проживання в Берліні й Москві, життя Михайлова — це фотографія, а життя його фотографій — це Харків. Саме в цьому місті, що має свою поважну історію фотографії, Боб починав фотографувати, у ньому 70–річний фотограф і сьогодні шукає сюжети для своїх робіт.
Колишній харків’янин Борис Михайлов став особливо популярним після фотосерії «Історія хвороби» (1997—1998), герої якої — харківські безпритульні. Про неї говорили різне: що це ілюстрації до підручників із венерології та хірургії, що це доповнення до книжок Олеся Ульяненка, що це іронія з присмаком трагедії... Але об’єктиву Михайлова належить набагато більше фотографій, навіть, швидше, книжок, бо саме ними фотограф вимірює свою творчість. У його «Незакінченій дисертації» (2000), яку називають серед десяти найкращих книжок світу, відшукаєте багато простих, тривіальних знімків, їх і порівнювати не доводиться з тими світлинами, які дозволяє робити сучасна техніка! Але щось у них є таке забуте, щемке, втрачене... Недарма кажуть, що Борису Михайлову вдалося самотужки створити цілий період в історії фотографії. Премія «Хазельблад» 2000 року — «нобелівка» для фотографів — лише підтвердила: у Боба немає конкурентів. А участь Михайлова в минулорічному Венеціанському бієнале, де були представлені сучасні фото автора, зроблені в Харкові та Шаргороді, довела: Боб — український митець.

Сім днів для Бога й актуального мистецтва
У Львові зібралися дуже відомі художники, але ажіотажу Тиждень сучасного мистецтва не викликав

Сказати, що більшість львів’ян недоїдали–недопивали, аби тільки стати свідками Тижня актуального мистецтва «7» — збрехати. Насправді це дійство, яке стартувало 14 вересня у Львові й триватиме аж до 21 числа — попри те, що не має наразі аналогів у мистецькому житті України — не заполонило свідомості пересічного українця. І навіть непересічного: чимало акцій пройшли повз увагу і загалу, і митців.

Гаррі Поттер на дивані
У Києві арт–група «Сині носи» показала й українських медіа–персонажів Ольга ЖУК   

У Києві «Сині носи» показали 25 своїх відеоробіт. Серед них знамениті «Відео на коліні», «Тяп–ляп», «Секс–арт». «Зараз на класичне мистецтво кажуть, що це г...о, і починають малювати по–модерному, але серед більшості сучасних художників теж все г..о. От подивіться на цей живопис. (Показує на роботу Сергія Кузнєцова). Хороша картина, але вона ні про що не говорить, — роз’яснюють ситуацію «Сині носи». — Добре, що в Україні є Пінчук, який такі пейзажі купує. Через нього половина російських художників перекваліфікувалися на українських».

Мистецтво на вагу
На акції «Second Hand сучасного мистецтва–2008» можна було прикупити фотопортрет Маші Шубіної, кібервійни Вадима Бондаренка, натюрморти Віктора Покиданця та інше Ольга ЖУК   

У галереї «Карась» уже вдруге за ініціативи художника Сергія Кузнєцова пройшла акція «Second Hand сучасного мистецтва», де за кілограм українського contemporary art просили всього тисячу гривень. «Я займаюся благодійністю. Раз на рік влаштовую свято для шанувальників сучасного мистецтва, які хочуть, для прикладу, роботу Максима Мамсікова, та купити її за реальну ціну на арт–ринку ніколи не зможуть, — пояснює ситуацію з секонд–хендом автор проекту Сергій Кузнєцов. — Моя акція не означає, що тут продаються картини з других рук. Це такий метод продажу — мистецтво на вагу».

Книжки з Марса, книжки з Венери
Письменниці назагал поблажливо ставляться до письменників, але не навпаки Костянтин РОДИК   

Що таке «жіноча література» — нібито загальновідомо: нескінченне клонування казки про Попелюшку. На доказ того, що цей регресивний жанр є глухим літературним кутом, чоловікилітерати одразу дістають із рукава зашмульгано­невідпорний козир: Донцова. А весь розмай проблематики зводять до демоверсії: