«Лікарів не боюся — тільки зубного...»

19.09.2008
«Лікарів не боюся — тільки зубного...»

Від тієї трагедії, що сталася 15 березня 2005–го, минуло вже три з половиною роки. Історія маленької дівчинки Насті Овчар сколихнула всю Україну. Настина сім’я тоді мешкала у Воронцівці Куп’янського району, що на Харківщині. В селі, де залишилося всього вісім будинків, жодного телефону, а до райцентру — 44 км, кожен виживав, як міг. Час від часу батькам доводилося залишати дівчаток вдома самих. Того вечора п’ятирічна Настя взяла на себе обов’язки опікунки молодшої сестри Люди і підкидала дрова в грубку, підтримуючи тепло в будинку. Коли раптово спалахнула пожежа, дівчинка пробувала погасити полум’я, та дарма. Охоплена вогнем, Настя взяла дворічну сестричку на руки і вирвалася з вогняного полону.

Люда не постраждала, а от Настя Овчар отримала опіки 80 відсотків тіла ІІІ ступеня важкості. З такими травмами шанси на життя дитина втрачала з кожним днем. На той час в Україні не було відповідних спеціалістів, а ціни на життєво необхідні операції за кордоном починались від 250 тисяч євро. Але завдяки тому, що про подвиг дівчинки–рятівниці дізналася вся країна, знайшлося багато небайдужих людей, які одразу кинулись на допомогу родині Овчар: Президент країни, впливові бізнесмени і прості українці, яким було небайдуже життя сміливої дитини. Рятувати Настю взялася дитяча клiнiка «Шрайнс» у Бостонi — американські лікарі погодилися безплатно прийняти маленьку слобожанку, відзначаючи виявлені нею мужнiсть i вiдвагу. Так родина заощадила мільйон доларів.

Два мiсяцi медикаментозного сну, штучна вентиляція легень, численнi операцiї... I ось на початку вересня 2005 року маленька героїня, за одужанням якої стежила вся Україна, повертається на Батьківщину. Тепер сім’я Овчарів мешкає в Києві. Але в реабілітації Настя має потребу і досі. «УМ» завітала до Насті в гості, аби дізнатися, як почувається дівчинка і що змінилося в її житті з того страшного дня.

 

 

Новий дім — нове життя

«Добрий день!» — чемно вітається Настя біля входу в квартиру. Поряд усміхнена мама дівчинки — Ольга Овчар. Пояснюють, що батько на роботі, а сестричка Люда ще в садочку. «Проходьте–проходьте», — запрошує жінка.

Уже четвертий рік Овчарі живуть у столиці. Спонсорських грошей вистачило на трикімнатну квартиру в будинку, зведеному неподалік станції метро «Дарниця». Таке житло сім’я вибрала невипадково: Насті потрібно постійно перебувати під наглядом фахівців у Київському опіковому центрі, тому батьки дівчинки вирішили придбати помешкання якнайближче до цього медичного закладу. «Ми вже тут прижились, нам добре в Києві, — розповідає Ольга Овчар. — Ну, звичайно, спочатку, поки друзів немає, всім тяжко. Але тепер усе налагодилось».

За словами пані Ольги, про рідну Воронцівку вони не забувають. «Ми туди інколи приїжджаємо, — каже жінка. — У нас же там уся рідня! І чоловікова родина, і моя, брати, сестри... Але тут уже звикли».

Настя проводить у свої «апартаменти». Тепла охайна кімнатка одразу зустріла горою іграшок — ведмедиків, песиків, зайчиків... «Оцього великого ведмедя мені подарували в школі, в другому чи першому класі», — показує дівчинка. На стіні висять Настині малюнки — будиночок, зграя птахів рветься в небо, квіти... На книжковій полиці — дипломи, нагорода МНС «За відвагу в надзвичайній ситуації», «Родина року–2007», акуратно складені книжечки, фотографії... На письмовому столі — клітка з папугою. «Це Кеша, — каже Настя. — Обережно, він кусається. Поки що не говорить». «У нас ще був котик, але Насті поки що не можна», — додає пані Ольга.

«Ну як, подобається тобі тут, у Києві?» — питаю Настю. «Так», — відповідає дівчинка, мило посміхаючись у відповідь. Настя, хоча й зашарілась гостям, але спілкується щиро й відверто. «Не скучаю за колишнім домом, — зізнається дівчинка. — Мені тут добре. Маю подруг».

Особлива радість Насті — тато купив машину. У Воронцівці їздив на бричці, а в Києві в нього «Пежо–309». «Тато нас зранку возить, і сестричку бере. Вона ще в садочок ходить, — розповідає Настя. — Ми з нею тут разом у кімнаті живемо, не сваримось». «Люда наступного року вже в перший клас піде, — додає Ольга Овчар. — Дружать, граються. Ну як усі діти».

«Хочу бути лікарем!»

Сьогодні Настя вчиться в одній із престижних київських гімназій «Домінанта», куди її вперше за руку привела Катерина Ющенко. Перший дзвоник у неї тоді був не як у всіх дітей — не 1 вересня, а в «персональний день», під спалахами фотоапаратів і об’єктивами камер.

На уроці з безпеки життєдіяльності, коли говорил­и про пожежі, Настя поділилась з однокласниками своєю історією. Але загалом учителі намагаються обходити теми, пов’язані з пережитим дівчинкою. Кажуть, вони їй неприємні.

«У мене класний керівник Ніна Михайлівна, вона дуже хороша, — розказує Настя. — Я раніше сиділа на першій парті, а тепер на другій сиджу. Не хочу спереду сидіти. Чому? Не знаю...» — хитро посміхається дівча.

Цьогоріч Настя перей­шла вже в 4–Б клас із поглибленим вивченням іноземних мов і дуже подорослішала. Відома на всю Україну, дівчинка повністю освоїлась у престижній школі, знайшла нових друзів, має великі успіхи в навчанні. «Оцінки дістаю хороші. Маю 11, 10, 9... не менше», — звітує дівчинка. Найбільше їй подобаєтсья математика. «Зараз ми проходимо приклади в стопчик на додавання і віднімання. Це мої найулюбленіші приклади! — каже Настя. — Люблю ще фізкультуру, ми там зарядку робимо, бігаємо, хлопці грають у футбол, а ми йдемо бавитись. Та мені всі предмети в школі подобаються... А взагалі я хочу стати лікарем». На запитання «чому» дівчинка відповісти не може. Мама ж лише розводить руками. «Так вирішила», — ніяково посміхаєтсья пані Ольга.

Лікарі як друзі

Сьогодні лікарі продовжують відновлювати тіло малої героїні. «Настя почувається краще, — дивиться на дочку пані Ольга. — Зараз ніби нічого не болить».

За словами мами, від медикаментів сьогодні довелося відмовитись. «Нам раніше виписували ліки, але нині в Насті алергія почалась, висип на шкірі, все чухається», — розповідає мама. — Ми продовжуємо ходити в опіковий центр, він тут поряд. Настю ж досі обстежують. Не щодня, а коли скажуть».

А от у бостонську клініку Настя зобов’язана їздити щороку — кажуть, аж доки Насті не виповниться 21 рік. «Зазвичай їдемо у травні, на літні канікули. Настя має бути на контролі в американських лікарів», — каже мама.

Також родина Овчар спілкується з лікарем клінік­и «Шрайнс» Сергієм Самборсь­ким, завдяки якому Настя отримала шанс на видужання. Висилають йому Настині фотографії.

Загалом же дівчинка дуже терпляча до лікування, свідчать батьки й вона сама. «Не боюсь лікарів», — впевнено заявляє Настя. Авжеж, медики за останній час стали друзями дитини. «А боюсь — зубного!» — додає мала.

За словами батьків, Настя дуже любить малювати. Тож даруємо їй альбом для малювання, набори фарб і олівців. Дівчинка малює свій новий, яскравий світ, який родині Овчарів допомогли створити добрі люди.

 

ЯК ЗДОРОВ’Я?

Дев’ятий день народження — на лікарняному ліжку

Три роки тому, бачачи важкі опіки більш як 4/5 тіла, лікарі практично не давали малій рятівниці шансів одужати. П’ять діб Харківський опіковий центр боровся за життя. Свій літак, аби терміново перевезти дівчинку до США, надав бізнесмен Харес Юсеф. Першого ж дня на операційному столі в бостонській клінці «Шрайнс» Овчар провела шість із половиною годин — їй проводили пересадку шкіри на грудну клітку та спину.

Сьогодні лікування в Бостоні дівчинка вже не пам’ятає. Лише пригадує, що було багато лікарів. А нагадуванням про страшний день 15 березня є сліди на кінцівках, які вогонь залишив назавжди.

«Ми місяць тому приїхали з Америки — їздили на лікування, на чергову операцію», — розповідає мама Насті. «Мені ось тут під ручками пересадку робили, і на ніжках, — показує Настя. — Кажуть, все було добре».

Після цієї операції, 21 липня, Насті Овчар виповнилося дев’ять років. День народження дівчинці довелося відсвяткувати на лікарняному ліжку. «Ми були в лікарні, мені подарували іграшку Барбі, а ще візеруночок такий маленький, схожий на пірамідку, — туди можна класти ручки».

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>