Тепер у Петрилові мало що нагадує про грізну стихію, перед якою село капітулювало півтора місяця тому. Принаймні зовні. Хіба що — подекуди голі городи з почорнілими стеблами кукурудзиння та ще вологі мітки на стінах будинків, що в деяких місцях сягають підвіконня. Слава Богу, й перша декада вересня видалася погожою. Небесна канцелярія, ніби виправдовуючись за свій катастрофічний липневий вчинок, залагоджує провину безмежжям сонячного тепла, аби до холодів просохли оселі та господарські будівлі.
З душами петрилівців дещо складніше. У них, як неодноразово доводилося чути під час спілкування з селянами, ще не розвіялася пригніченість. Жвавенька 70–річна Катерина Домин, котру ми зустріли на малолюдній центральній вулиці Петрилова, зізналася, що перестала навіть писати вірші, бо «ще не позбулася страху від повені». Бабця живе на хуторі Забичів, який тоді весь плавав у мутній воді. «Звечора в п’ятницю, — каже, — не взяла в хату драбину зі стодоли. Добре, що не розгубилася, коли вночі треба було лізти на стріху: поставила стіл, на стіл — тумбочку, на тумбочку — баняк. Так і видряпалася. У суботу ввечері мене забрала «амфібія». Деякі сусіди цілий день на деревах сиділи». >>