Онкоімунологія. Більше питань, ніж відповідей

09.08.2008
Онкоімунологія. Більше питань, ніж відповідей

Ракова клітина.

У 50–х роках ХХ століття австралійський учений Френк Макфарлейн Бернет сформулював положення про імунологічний нагляд, згідно з яким головне завдання імунологічної системи зводиться до контролю за сталістю внутрішнього середовища і знищення всього чужорідного для організму. На той час це була справжня революція в імунології. Більше того — з’явилася надія перемогти навіть рак. Адже якщо в організмі з’являються злоякісні клітини, то імунітет має знищувати і їх. Проте з часом виявилося, що ракові захворювання дуже хитрі, вони здатні «вислизати» з–під імунологічного контролю і навіть більше — змушувати імунну систему працювати на себе. Щоб розібратися, чому так відбувається, «УМ» звернулася до завідуючої лабораторією імунології та алергології Інституту експериментальної патології, онкології та радіобіології ім.  Р. Кавецького НАН України, доктора медичних наук, професора Нінелі Михайлівни Бережної.

 

«Онкоімунологія — дуже дорога наука»

— Нінель Михайлівно, яким був стан імунології, коли ви почали нею займатися?

— Через якийсь час після мого приходу в цю галузь медицини вчені відкрили явище імунологічної толерантності — це була справжня революція. Сучасна імунологія й імунологія до 50–х років ХХ століття — це дві абсолютно різні науки. За порівняно невеликий відрізок часу імунологія кардинально змінилася — це природний хід речей. Практично всі наукові галузі, особливо біологічні науки, багато в чому зобов’язані імунології, в якій були розроблені різноманітні методи досліджень, які зараз використовують у молекулярній біології, генетиці та інших науках.

— А як розвивається онкоімунологія у нас і на Заході?

— Це дуже дорога наука. Видана нами книга «Онкоімунологія злоякісного росту» має до чотирьох тисяч джерел і лише близько 50 з них — вітчизняні. Результати, отримані в останні роки на Заході, дають змогу по–новому поглянути на «взаємовідносини» клітин імунітету і злоякісної пухлини. Тепер ми точно знаємо, що розвитку пухлини може сприяти послаблення імунітету, але вона може виникнути і у випадках, коли імунна система цілком повноцінна й активна. Справа в тому, що пухлина має величезні можливості протистояти системі імунітету. Якщо вченим вдасться вивчити ті механізми, якими користується пухлина для свого захисту, то стане можливим відповісти на питання, як запобігти використанню пухлиною цих механізмів. Це, на мій погляд, і є завдання онкоімунології майбутнього.

Імунітет повинен розпізнавати «чуже»

— Нінель Михайлівно, де і коли в медичній науці був розроблений такий напрямок, як онкоімунологія?

— У більшості людей, які не мають відношення до медицини, викликає подив, коли говориться про систему імунітету і рак. Яке відношення імунітет може мати до раку? Адже зі словом «імунітет» зазвичай асоціюється захист організму проти бактерій, вірусів тощо. Так справді було, починаючи з часів Пастера, а потім і Мечникова, коли клітини імунітету розглядали лише як фактори захисту проти інфекцій. Проте коли в середині 50–х років ХХ століття дослідники Бернет (Австралія) та Медовар (Англія) відкрили нове явище в загальній імунології, то сформувався і новий погляд на систему імунітету. В чому його суть? На основі дуже багатьох дослідів було встановлено, що система імунітету — це не лише боротьба з інфекцією, а й контроль за станом внутрішнього середовища, який здійснюється щодо дуже багатьох функцій клітин різних систем. У зв’язку з цим стало зрозуміло, що система імунітету, якщо вона причетна до контролю і покликана знищувати все чуже, що є в організмі, напевно, відповідальна і за знищення злоякісних, тобто ракових, клітин, які стають чужими для організму. Звідси пішов цей зв’язок між онкологією та імунітетом. Бернет і Медовар тоді отримали Нобелівську премію за своє відкриття про імунологічну толерантність, що проявляється у здатності організму бути толерантним до «свого» і розпізнавати «чуже». Таким чином було сформульовано, що все «чуже» імунітет повинен знищити. Так з’явилася неінфекційна імунологія. В результаті цього було виявлено багато хвороб, які виникають через те, що імунна система з тих чи інших причин втрачає контроль над імунологічними процесами, — системний червоний вовчак, ревматоїдний артрит, алергійні захворювання. Але постало наступне питання: якщо система імунітету знищує все «чуже», то вона повинна негайно знищувати злоякісно трансформовану клітину, а якщо вона не знищує її, то погано працює.

— Тобто якщо система імунітету не знищує злоякісно трансформовану клітину, то вона ослаблена?

— Так, але тут сталися деякі, я б сказала, перебільшення, тому що багато лікарів почали стимулювати в ракових хворих імунітет різними препаратами, не знаючи достеменно, що це за препарати, до чого вони можуть призвести і який механізм їх дії не тільки на систему імунітету, а й на пухлину. Так тривало досить довго. У чому була хибність такого уявлення про необхідність стимулювати систему імунітету? Увесь перебіг подальшого вивчення системи імунітету при раку привів до висновку, що під час взаємодії пухлини і системи імунітету не все (а, можливо, і менша частина) залежить від імунітету. Бувають випадки, коли при абсолютно нормальній, добре функціонуючій системі імунітету розвивається пухлина.

Пухлина «маскується» від імунітету

— Чому ж при міцному імунітеті виникає онкохвороба?

— Дослідження показали, що пухлина в боротьбі за своє виживання має колосальну кількість можливостей, щоб уникнути так званого імунологічного нагляду. Імунологічна клітина готова знищити ракову, в неї є сили і можливості, але для цього ракова пухлина має хоч якось дати про себе знати. А пухлина «примудряється» не посилати жодних сигналів про свою присутність. І поряд із пухлиною може бути цілком здорова клітина імунітету, але вона не в змозі нічого зробити, бо не знає, куди рухатися. Пухлина повинна викинути на свою поверхню так звані пухлинні антигени, а вона їх не викидає, вона маскується. Поки маскується, вона збільшується у розмірах, а імунологічні клітини можуть знищити лише дуже невеликі за розміром пухлини. І коли пухлина вже виростає, вона робить неймовірні речі. По–перше, викидає величезну кількість речовин, які пригнічують систему імунітету. По–друге, має здатність викликати активацію тих клітин системи імунітету, які не потрібні в даному випадку організму, але дуже потрібні пухлині. Тобто вона робить так, що імунологічна система, покликана захищати організм, починає працювати на саму пухлину. Це дуже складна система взаємодії: пухлина–система імунітету.

— Тобто виходить, що у людини зі здоровим імунітетом може розвинутися рак?

— На жаль, так. Але, як я говорила, так буває не завжди й інколи пухлина розвивається на тлі послаблення системи імунітету — стан, який називають імуносупресією. Дуже часто ця імуносупресія не є наслідком розвитку пухлини і викликана багатьма супутніми захворюваннями, як правило, запального характеру (холециститом, хронічними процесами в бронхо–легеневому апараті, гайморитами тощо). Ці запальні захворювання створюють тло для пригнічення імунітету, а, крім того, пухлина дуже любить запалення і часто виникає в місцях цих запалень. А якщо запалення немає, то пухлина може його викликати, тому що воно дуже зручне для неї.

— А якщо пухлина вже видалено, чи можна стимулювати імунітет?

— Тут теж є великі складнощі. Після видалення пухлини хворого опромінюють, а після опромінення обов’язково падає рівень імунітету. При професійному призначенні імуномодуляторів вони можуть чинити свою позитивну дію, але якщо імуномодулятори потрібні після видалення пухлини, то інша ситуація виникає при наявності пухлини, тому що пухлина може використовувати все на свою користь, і деякі імуномодулятори теж. Тому я хочу підкреслити: онкоімунологія нам показала, що поряд із системою імунітету потрібно вивчати і біологію пухлинної клітини, її біологічний «паспорт». Це дуже важливе досягнення, яке дає нову стратегію імунотерапії раку.

Основний принцип імунології — «не зашкодь»

— Часто здорові люди здають імунограми, і якщо є якісь збої в імунітеті, їм призначають імуномодулятори. Як ви ставитеся до цього?

— Говорячи про імуномодулятори, треба мати на увазі конкретного хворого, конкретну імунограму і конкретний препарат. Клінічний імунолог не повинен «штампувати» всім один і той же імуномодулятор. Адже може бути так, що кількість клітин імунітету в нормі, а їхня функція упала, і тому організм не справляється з бронхіальною астмою чи, приміром, фурункульозом. Якщо нейтрофіл у нормі поглинає 15–18 мікроорганізмів, то в імунограмі кількість цих нейтрофілів може бути в нормі, а поглинають вони лише два–три мікроорганізми.

— А чи не застаріли методи імунологічних досліджень?

— Це надзвичайно складне питання. Для українських учених воно складне вдвічі, оскільки будь–який метод потребує дуже великих затрат. Крім того, інформативність таких методів багато в чому залежить від того, які з них і за якої патології використовуються. Кожна патологія потребує використання тих методів, які точно відображають її патогенез. На жаль, сьогодні ми зіштовхуємося з тим, що при алергологічних, аутоімунних, інфекційних захворюваннях, первинних та вторинних імунодефіцитах застосовують одні й ті самі методи імунологічних досліджень. Оцінка результатів досліджень у багатьох випадках робиться формально. З хворих за все беруть гроші, а діагнози, які їм ставлять, видаються нерідко більш ніж дивними.

— Що ви маєте на увазі?

— Мені доводиться бачити заключення, які роблять клінічні імунологи. Наприклад, не замислюючись, ставлять діагноз вторинного імунодефіциту. Та ми давно б уже вимерли при такій їх кількості! Не можна забувати, що наша імунна система має величезні компенсаторні властивості. Там, де щось знижується, вступають в силу механізми, здатні компенсувати це зниження. Саме ці механізми ми часто і не вивчаємо. А основними критеріями в таких випадках має бути стан хворого і принцип «не зашкодь».

 

ДОСЬЄ «УМ»

Бережна Нінель Михайлівна

Доктор медичних наук (1972), професор (1981). Закінчила Київський медичний інститут (1951). У 1951—1953 роках працювала в Інституті експериментальної біології і патології, у 1953—74–му — в Інституті епідеміо­логії, мікробіології й паразитології, з 1974 року — в Інституті експериментальної патології, онкології та радіобіології НАН України ім. Р. Є. Кавецького. Наукові праці стосуються дослідження імунологічних механізмів, формування аутоімунної патології, алергійних захворювань та імунології злоякісних новоутворень. Автор восьми монографій.