ЗМІїборці

17.02.2004

      Про державу можна сказати: вона така, якою є її турбота про старих (чи про інвалідів, хворих, дітей-сиріт абощо). А можна й змінити ракурс оцінювання, і говорити не про знедолених чи малозабезпечених, а про журналістів. Тобто стверджувати: держава така, якою є її шана і увага до преси. І це не тому, що «Україна молода» належить до мас-медіа, і своя сорочка їй ближче до тіла. А тому, що в будь-якому соціумі насправді важать три складові: народ, влада, преса. Остання — як перекладач між двома сторонами, кожна з яких говорить своєю мовою, точніше, мовою своїх інтересів, цінностей, можливостей. Іще вона — адсорбент думок, настроїв чи імпульсів, які підіймаються знизу, аби бути поміченими і відчутими вгорі. Так повелося здавна, ще відтоді, коли преси як такої не існувало, а замість неї «руку на пульсі історії» тримали мандрівні барди, поети, казкарі... Як про це у Лесі Українки? «...Співці по місту ходять, / І піснями люд морочать, / Все про рівність і про волю / У піснях своїх торочать. / Вже й по тюрмах їх саджають, / Та ніщо не помагає, / Їх пісні ідуть по людях. / Всяк пісні ті переймає...» А якщо без пафосу і без цитат, повторимось іще раз: кожна держава настільки «хороша», наскільки вона любить пресу. Наша нас, «співців», не любить. Бо запроваджує такі закони, за якими безкарно можна давати репортаж хіба що про полювання на крокодилів біля Сейшельських островів. За умови, звичайно, якщо крокодили дадуть свою письмову згоду.

 

«Негативна інформація є недостовірною»

      Восени минулого року на шпальті «Буква закону» «УМ» вже підсумовувала результати законотворчої діяльності наших нардепів, внаслідок якої виникло кілька законів, що так чи інакше торкаються роботи ЗМІ. В цьому гроні була всім ягідкам ягідка — Цивільний кодекс України, з яким за ступенем регресивності зрівняється мало який акт, коли-небудь прийнятий у стінах Верховної Ради. Згадати ЦКУ знову змушує хоча б та обставина, що даний кодекс набув чинності з 1 січня 2004 року, а це означає, що журналісти України як законослухняні громадяни вже зобов'язані жити за ним та дотримуватися його вимог. Якщо ж ні — вони будуть покарані, і передусім — виснажливою судовою тяганиною та матеріальними відшкодуваннями. А враховуючи те, що вже незабаром розпочнеться передвиборча кампанія, нескладно уявити, як зросте кількість позовів, судів і грошей, які ображені на пресу пошукачі президентського крісла вимагатимуть від ЗМІ. Адже зачіпок для того, щоб розпочати цивільні процеси проти мас-медіа, на сьогодні є більш ніж достатньо. Завдячуємо цим, зокрема, Цивільному кодексу і всім депутатам, які голосували за нього рік тому.

      На «круглому столі» «Обговорення проекту змін до Цивільного кодексу України», проведеному минулого тижня, експерти наводили приклад малоприємного зіткнення між журналістами та чиновниками, який зовсім нещодавно мав місце. Скажімо так: журналісти телекомпанії «Ікс-Ігрек-ТВ» направили свої стопи до одного з міністерств, аби зняти там сюжет. Охорона зупинила телевізійників, не пустивши їх далі порога. Журналісти звинуватили міністерських стражів у брутальності та у перешкоджанні професійній діяльності, в результаті чого інцидент набув розголосу. До його розслідування підключились депутати, яким прес-служба міністерства зацитувала їхнє ж дітище — статтю 277-му Цивільного кодексу, згідно з якою «негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною». В даному випадку юридична особа — міністерство — було оббріхано борзописцями, оскільки ті поширили негативну інформацію, наполягали у прес-службі.

      Якщо можна вигадати кращу законодавчу норму, яка б оголосила усі зойки вітчизняної журналістики злобними та упередженими наклепами на можновладців, то нехай знайдеться майстер, котрий це зробить. Але, як видається, вправнішого аса за авторів зацитованої статті годі й шукати. Виходить, що критичні матеріали про чиновництво писати не можна, бо всі вони будуть проголошені недостовірними, зазначив голова Національної спілки журналістів України Ігор Лубченко. Але, як не дивно, під табу потрапляє і будь-який позитив, бо він може бути розцінений як реклама, а за рекламу редакція видання — згідно з чинним законодавством — повинна сплатити податок. Тобто, приміром, інформація про те, що «колгосп імені Верховної Ради IV скликання завершив збір цукрових буряків», може бути потрактована не як голий фактаж, а як прихована реклама цього самого колгоспу, що дасть податківцям змогу «наїхати» з перевіркою на видання, каже Лубченко.

«Право на відповідь щодо особи, яка померла, належить заінтересованим особам»

      Стаття 277 ЦКУ є настільки цікавою та багатогранною, що кількох абзаців для неї явно замало. Отже, повертаємось до неї, а точніше, до її пункту другого: «Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї, близьким родичам та іншим заінтересованим особам». Хто такі «заінтересовані особи» стосовно «особи, яка померла»? Ними може бути хто завгодно. Олесь Бузина, автор «Вурдалака Тараса Шевченка», приміром, може виступити як зацікавлена особа, що має інтерес до життя Шевченка, і на цій підставі судитися зі своїми опонентами, котрі відчувають відразу до писанини Бузини.

      Хтось запитає: і що з того? Хай собі судиться, якщо має час, гроші і натхнення. Можливо, життя в цій країні розвиває надмірну підозрілість, але особисто мені здається, що це положення 277-ї статті ще «крутіше» за «недостовірну інформацію». Ось приклад з власного журналістського досвіду: 30 грудня минулого року «УМ» надрукувала мою статтю «І бачив я під сонцем місце суду, а в нім — беззаконня...». Тема матеріалу така: суд над Ісусом Христом не міг відбутися саме так, як про це говорять канонічні Євангелія, хоча б тому, що це суперечило би і римському, і іудейському праву. Публікація, де не було ані жодної політики, ані жодних претензій на сенсацію, раптом викликала справжній потік гнівних і відверто хамських листів. Крізь «багатоповерхові» прокльони мало не до чотирнадцятого коліна на адресу авторки статті важко було видлубати головну думку: чим і як я образила релігійні почуття деяких наших ортодоксально налаштованих читачів? Зрештою, стало зрозуміло, що мій смертний гріх полягає у тому, що у принципі були піддані сумніву тексти чотирьох євангелістів.

      Звичайно, мене в цій ситуації лякає не геєна вогненна (всі ми маємо її достатньо ще й у цьому житті), а те, що теоретично може десь виринути якась «довірена особа» Іоанна, Матфея, Марка чи Луки, котра за святотатство вимагатиме спалити живцем Наталію Лебідь, а з редакції стягнути такий штраф, який покладе край нашому існуванню. І що найнеприємніше: суд цілком може задовольнити цю вимогу, принаймні у другій її частині. Звісно, з часом з'ясується, що «замовлення» на нас надійшло не через усіх біблійних героїв, разом узятих, а через нашу опозиційність. Але справа буде вже зроблена. І за це знову ж таки — низький уклін творцям та лобістам нового Цивільного кодексу.

«Ім'я затриманого може бути обнародувано після вироку»

      Іще одна надзвичайно показова стаття нового ЦКУ — 296-та. У чинній редакції вона складається з семи пунктів, і особливу увагу з них привертає пункт четвертий: «Ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину... може бути використане (обнародуване) лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду...» Наслідки застосування цієї статті можна екстраполювати як на роботу ЗМІ, так і на повсякденне життя кожного з нас. Почнемо з останнього.

      Хотілось би бути милосердною, але як тут не побажати усім тим, хто натискав зелені кнопки, голосуючи за цей кодекс, відчути на власній шкурі його принади. Скажімо, хоча б уявити себе на місці батьків Юрія Мозоли, чий син для початку теж опинився у статусі «фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину...» Отже, ви, шановні народні обранці, знаєте, що вашу дитину затримано і доправлено у слідчий відділ, де нею «займаються» добродії з МВС чи СБУ. Ви не знаєте напевне (і навіть не хочете пускати у цей бік свою уяву), але можете припустити, що вашу кров і плоть там б'ють, катують, а може, вже й розтинають у морзі. У розпачі ви кидаєтесь до тих, кого  так жорстко обмежили у правах, — до преси. Адже хоч і не завжди, але журналістам таки вдається вплинути на ситуацію, комусь надати посильну допомогу, когось навіть врятувати. Та тільки не цього разу. Називати в пресі імена затриманих (а отже, й бити на сполох, коли напевне відомо, що людина невинна) нині заборонено — вступив у дію новий Цивільний кодекс.

      А що означає дана стаття для журналістів? Фактичну неможливість писати на судово-правові теми. Преса й так ніколи не була бажаним гостем на судових засіданнях, тепер же її і без того куці права обтяли під самий корінь. Щоправда, та ж сама стаття 296-та дозволяє використання «початкової літери прізвища фізичної особи у засобах масової інформації». Якби я була законодавцем, я б запровадила замість початкової літери зірочки а-ля Пушкін: «Герман підійшов до будинку графині ***.» Тоді судові репортажі візуально виглядали б дуже красиво, як Чумацький Шлях, перенесений на землю. Приміром, ось так: «У справі*, що слухається під головуванням судді**, доставлено підсудного***, який у своїй промові зазначив:****...» Симпатично, чи не так? Нічого не зрозуміло, зате ніхто не ображений.

«Використання імені фізичної особи у літературному творі допускається за її згодою»

      Чим інколи бувають небезпечні такі нормативні акти, як новий Цивільний кодекс? Тим, що пастки у них інколи надзвичайно вправно замасковані під начебто цілком прийнятні положення. Ось, наприклад, пункт другий статті 296-ї: «Використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою...». Здавалось би, тут усе прозоро та демократично: не бажає, припустимо, людина, аби її ім'я автор детективного роману давав своєму персонажу — серійному вбивці, і хто їй цим може дорікнути? Але є й зворотний бік медалі. Йдеться про словосполучення «інші твори». Воно охоплює, скажімо, твори документальні, публіцистичні, в яких можуть бути згадані відомі політики, громадські діячі, партійні лідери, представники бізнесової еліти. Виходить, що в кожного з них слід запитувати дозвіл на згадку їхнього імені?

      Але ж це повний абсурд. Віктор Медведчук ніколи б не дав дозвіл Дмитру Чоботу ані на згадку власного імені, ані взагалі на написання його «Нарцисіани». Така книжка за нинішніх умов просто не побачила б світ. І таких прикладів можна навести безліч. Забігаючи дещо вперед (оскільки пропозиції групи експертів щодо поправок до ЦКУ планується розглянути у другій частині даної публікації), зазначимо, що ініціатори вдосконалення чинного Цивільного кодексу наполягають на заміні слів «літературних та інших творів» на слова «художніх творів». За такої поправки все стає на свої місця: витвір письменницької уяви не повинен ображати чиїсь почуття, зовсім інша річ, коли йдеться про реальних людей і реальні факти з їхньої біографії. Ці факти (плюс імена) повинні бути оприлюднені, якщо вони не торкаються особистої сфери життя людини і є ключовими для формування її реноме як публічної особи.

      До речі, про особисте. Стаття 270-та ЦКУ «Види особистих немайнових прав» гарантує особі «право на недоторканність особистого і сімейного життя». Автори поправок пропонують замінити поняття «недоторканність» на «невтручання», що дасть змогу не зловживати надто широким трактуванням слова «недоторканність» і надто туманним його значенням у сполученні зі словами «сімейне життя».

* * *

      Загалом у Цивільному кодексі України 1308 статей. Зрозуміло, що під аналізом навіть тієї його частини, яка змістовно пов'язана з поняттями «інформація» та «право на інформацію», зарано підводити риску. Розгляд ЦКУ «УМ» планує продовжити, а поки що хотілося б наголосити на наступному. Як уже зазначалось, новий Цивільний кодекс Верховна Рада прийняла рік тому (дата підписання його Леонідом Кучмою — 16 січня 2003 року). З тих пір ті з парламентаріїв, хто свідомий того, яка міна уповільненої дії закопана нині на законодавчому полі, намагаються хоч трохи поліпшити ситуацію. Проте «першими почали бити на сполох журналісти», зазначив на «круглому столі» Микола Томенко — депутат від «Нашої України» і голова парламентського комітету з питань свободи слова. Це правда — і «Україна молода» так само не стояла осторонь сигналів SOS.

      Депутати вже давно збиралися приділити час «роботі над помилками». Однак зайнятися впритул поправками до ЦКУ у вищого законодавчого органу досі якось не склалося. І це при тому, що ці поправки надзвичайно бажано прийняти до 3 травня цього року — офіційного старту передвиборчої президентської кампанії, вважає Томенко. Бо інакше мас-медіа просто потонуть у судових позовах, говорить він. «Зараз у Верховній Раді обстановка доволі нервова, — зауважує депутат. — Кожна пропозиція розглядається не з позицій її доцільності, а з точки зору того, яка політична сила вносить цю пропозицію». Іншими словами, у багатьох ініціатив від опозиції (чого б вони не торкалися) мало шансів на втілення в життя.

      «Хотілось би закликати журналістів активніше тиснути на лідерів парламентських груп і фракцій», — додав Томенко. Бо, мовляв, «волі одних лише депутатів тут недостатньо». Що можна на це відповісти? Преса не тисне, преса говорить (хотілось би думати: вагомо і аргументовано) про багато актуальних речей, в тому числі і про ЦКУ. Говорить з тією надією, що її мине доля волаючого в пустелі. І розраховує за свої труди на цивілізовані закони. Проте... На кнопки у сесійному залі натискаємо все ж таки не ми.

(Продовження читайте в «УМ» наступного тижня).

  • Кодекс честі?

    Не так давно соціальна реклама закликала не шукати роботи за кордоном, бо там українці потраплятимуть у рабство. Але насправді така халепа чигає й удома. В умовах, коли заробітна плата застигла на докризовому рівні (якщо не скоротилася взагалі), а ринок вакансій дедалі вужчає, працівник погодиться практично на все. Аби втриматися в офісі чи на виробництві та понести додому яку–не–яку копійку. Тож часто вживане щодо теперішніх реалій слово «феодалізм» не є метафорою. Феодалізм він феодалізм і є. Хоч і з поправкою на ХХІ століття — тілесні покарання для найманих працівників іще не застосовують. Поки що. Змінити стан справ міг би Трудовий кодекс. >>

  • Скопенко проти «УМа»

    Рік тому, 1 червня 2005 року, «УМ» опублікувала матеріал «Війна на замку, ключ у ректора» — інтерв'ю з професором Київського національного університету ім. Шевченка, доктором історичних наук Віктором Королем. Редакція не мала підстав не довіряти доктору Королю (автору п'яти сотень публікацій на тему Другої світової війни), про якого отримала схвальні відгуки від істориків України і діаспори. Тоді я не почула від викладача майже нічого нового. Про те, що гуманітарні — «ідеологічні» — факультети Національного університету, передусім історичний, не зазнали кардинальних змін після перетворення державного ладу в Україні з тоталітарного на демократичний, мені як оглядачу відділу освіти в газеті доводилося упродовж останніх років вислуховувати і від викладачів, і від студентів, і від їхніх батьків. Здивувало інше. А саме, що на вимогу громадської організації ректор вільного державного ВНЗ намагався «вплинути» на викладача. Адже Віктор Король «посмів» опублікувати дослідження про битву за Київ, базоване не на радянській ідеології, а на свідченнях очевидців.
    У вересні 2005 року редакція газети «Україна молода» отримала позов до Шевченківського районного суду на основі публікації «Війна на замку, ключ у ректора». Вимога: спростувати відомості, наведені в інтерв'ю Віктора Короля. >>

  • Опозиція в законі?

    В англійському парламенті офіційна опозиція існує вже давно — принаймні за часів королеви Анни, яка царствувала в перші десятиліття XVIII століття, вона вже була. Як той англійський газон з анекдоту, який для пристойного його вигляду потрібно «всього лише» триста років поливати, підстригати, плекати, так і те, що вкладають зараз у поняття «парламентаризм» та «демократичні цінності», слід було б вкинути у землю вже давно, аби зараз збирати плоди посіяного. Проте історія України всім відома — до 1991 року зоровою метафорою опозиційності могла б бути хіба що уявна фігура у білому савані та з косою у руці. Але й після здобуття Україною незалежності стан справ не набагато покращився, тож на тринадцятому році існування нашої суверенної, «ще не вмерлої» Батьківщини стосунки влади та опозиції досі лишаються «не оформленими». >>

  • Про депутатський імунодефіцит,

    Як говориться у наукових працях, коротка історія питання: про запровадження таких собі парламентських урядників, які б заспокоювали надмірно гарячих учасників навколотрибунних ексцесів, ішлося вже давно. Востаннє ця ідея актуалізувалася у зв’язку з політреформою, коли опозиція ночувала в сесійній залі, блокувала трибуну тощо. Пригадується, як тоді у кулуарах своїми міркуваннями з цього приводу ділився постпред Кучми Олександр Задорожній. Говорив він про те, що варто було б організувати таку службу, представники якої зупиняли б усі непарламентські конфлікти, перешкоджали бійкам тощо, а тих, хто досяг особливих успіхів на полі бою, виводили б попід білі рученьки з зали. А як робоча назва для таких «санітарів лісу» згодиться номінація «Пристави» — так виходило за його словами. (Ідея для прихильників подібної новації: використати ім’я одного з жахіть Стівена Кінга — Той, Хто Обходить Ряди. А що? Якраз було б влучно по відношенню до розташування депутатських місць)... >>

  • Хроніка відкушених вух

    «УМ» вирішила дослідити, наскільки поширеним є непарламентське спілкування між депутатами в інших країнах світу, а також віднайти приклади запровадження чогось на зразок внутрішньої поліції у стінах законодавчого органу. З’ясувати вдалося наступне. Випадки порушення депутатської етики у вигляді нетипової чи хуліганської поведінки, нецензурної лексики та блокування роботи парламенту, як правило, не регулюються окремими законами чи нормами. Вони підпадають або під традиційно наявні у будь-якому парламенті «Засади депутатської етики», або під Кримінальне законодавство. У системах парламентського права наших найближчих сусідів — Росії та Польщі — елементи депутатської етики окреслюються наступними документами: Конституцією, виборчим законодавством, законами про виконання депутатами своїх обов'язків, регламентом парламенту. >>

  • Годівниця при рахівниці

    Умовний конкурс на найбільш уживану абревіатуру останньої декади приніс би, напевне, лаври переможця Центральній виборчій комісії — буквосполучення ЦВК пройшлося тріумфальним маршем по сторінках друкованих та iнтернет-видань. Воно й зрозуміло, бо інформаційний привід наявний: Президент нарешті визначився з дванадцятьма кандидатурами на заміщення вакантних (після звершення каденції) посад членів Центрвиборчкому. Про «кандидатський мінімум» Президента «УМ» уже писала, мимохідь торкнувшись також деяких законодавчих положень щодо ЦВК. Проте закон як такий на наших шпальтах іще не розглядався, хоча час для цього, думається, вже настав. >>