Неприборкані Бунти

24.06.2008
Неприборкані Бунти

Марія та Михайло Бунти.

Більш ніж шість десятиліть родина Бунтів (тепер уже московська) домагалася в Україні реабілітації чесного імені своєї матері та бабусі. Наприкінці минулого року давня мрія двох синів і онука відомої вчительки з районного містечка Валки нарешті збулася. Але після позитивного рішення харківського обласного Апеляційного суду в них почалися нові проблеми, які важко назвати просто родинними. Минуле і досі розколює наше суспільство навпіл, позбавляючи шансу на довгождане порозуміння в майбутньому.

 

Без права на просвітлення

Директор Валківської школи №2, що на Харківщині, Михайло Бунт у горезвісному 37му уникнути арешту не міг апріорі. І не тільки тому, що був вихідцем із Тернопільщини і в роки Першої світової війни, будучи громадянином Австро­Угорської імперії, воював деякий час на її стороні. А й тому, що за своїм внутрішнім стержнем дуже нагадував симпатика відомої валківської «Просвіти», діяльність якої за формою та змістом явно не вписувалася у канони радянської ідеології . Ця громадська організація виникла тут ще до революції і буквально наповнила невелике повітове містечко українським духом. Створений просвітянами Народний дім з бібліотекою, театром і хором надав колишнім міським вечорницям нового змісту, а започаткований ними перший рух підприємців ще й нову, досі не знайому роботу. Тож цілком закономірно, що вже в 20х роках нова влада жорстко розправилася не лише з фундаторами «Просвіти», а й усіма, хто симпатизував її ідеям. Хор української пісні, скажімо, був знищений лише за те, що виконував зі сцени «Ще не вмерла України...»

Михайло Бунт із дружиною Марією переїхали до Валок уже після цих подій, але швидко зайняли спорожніле місце організаторів міського життя. У роки Голодомору вони організовували для дітей безкоштовні обіди, збудували нову школу, почали відроджувати дух українства. Тож дамоклів меч над головою пана Михайла навис як кара за особистісну несхожість на людину із сірої радянської маси і продовжувача знищеної просвітницької справи. Але остаточну крапку у його життєвій історії поставив простотаки банальний випадок. Будучи членом правління Райспоживкооперації, Михайло Бунт категорично виступив проти того, аби на восьмирічку, де він був директором, списали розбазарені «вояками» НКВС продукти. Тоді, у 37му році, чекісти дуже любили розслаблятися після терору у безпросвітних гульбищах за казенний рахунок, тому нерідко шукали спосіб замести сліди своїх надмірних витрат. Ціною непоступливості педагога став вирок без суду та слідства. Тобто розстріл, хоча дружині видали на руки довідку з повідомленням, що її чоловіка засуджено до 10 років таборів без права листування за націоналістичні погляди та шпигунство. Пані Марію з двома дітьми вигнали з хати на вулицю (тим же вироком було конфісковане усе майно Бунтів) і заборонили працювати у школі. З Божою та людською поміччю якось вижили, але вже через кілька років замість чекістів на Валки напали німці...

«А ми тую козацькую славу збережемо...»

Життя в окупації нагадувало пекло. Тричі Червона армія намагалася звільнити місто від фашистів, і обидва рази — невдало. Неврожай 41го косив людей, мов кулі. Оскаженілі загарбники відбирали останнє, а для упокорення незгодних збудували у центрі шибеницю, яка замалим не щодня забирала чиєсь життя. На ній влаштували і публічне катування тринадцятьом кращим валківським учителям, аби решта городян тверезо оцінювала своє становище і не піднімала голови. Містечком почали блукати голодні безпритульні сироти. І тоді учителька хімії та біології Марія Бунт­Лисенко разом зі своєю колегою Єфросією Чернухою зважилися на безпрецедентний для того лихоліття крок. Вони почали організовувати у Валківському районі дитячі будинки, куди з усього району збирали покинуту дітвору. Аби прогодувати сиротинці, ходили з протягнутою рукою по хатах, а то й їздили до Дніпропетровська вимінювати харчі на власний одяг. Завдяки їм десятки дітей змогли уникнути голодної смерті і пережити війну.

Між тим час спливав, надія на визволення Харківщини була досить примарною, і валківські вчителі зважуються на ще один відважний вчинок. На своєму зібранні вони прийняли рішення через старост і бургомістра просити у німців дозвіл на відкриття у районі школи. Мовляв, через війну, кінця і краю якій не видно, діти ростуть безграмотними і втрачають дорогоцінний час. «Учителі тоді були патріотами, — каже син пані Марії Ярослав Бунт, — вони відчували на собі відповідальність за життя громади, тому у нас вдома я часто чув розмови про необхідність відновлення навчального процесу. У 42му році якраз вдалося зібрати непоганий урожай проса та городини, тому голод вже відступив. Їхню ідею, до речі, підтримало багато валківчан».

Як не дивно, окупанти пішли назустріч прохачам, і у Валках знову продзвенів для дітвори шкільний дзвоник. Тоді ж таки, з ініціативи Миколи Лободи та Григорія Білецького, у містечку воскресла півзабута «Просвіта». Тобто знову запрацював Народний дім, бібліотека, театр, ремісниче училище. До речі, Народний дім «Іскра» у Валках існує й досі. Очевидно саме тому у цьому райцентрі чи не вперше на Харківщині чесно заговорили про Голодомор (для Сходу України — і зараз дуже відважний крок), а Краєзнавчий музей, дякуючи директору Тамарі Поліщук, вивчає об’єктивну, а не вибіркову історію краю. Білих плям у ній і досі немало.

По завершенню війни уникнути кари валківські просвітяни, як і дев’ять років тому Михайло Бунт, не могли апріорі, в принципі. У жовтні 46го їм влаштували справжнє судилище, на якому звинуватили у пособництві окупантам, хоча конкретних фактів такої співпраці ніхто не навів. Микола Лобода отримав 25 років каторги, його найближчі соратники — по 25, Марія Бунт­Лисенко — 10. «Той факт, що батько був репресований, — каже пан Ярослав, — усе перевернув з ніг на голову. Адвокат матері наполягав на тому, що її вина у цій справі не проглядається. Але суддя припустив, що Марія Тимофіївна свою роботу у «Просвіті» сприймала як помсту радянській владі за розстріляного чоловіка, тому мордовської «Потьми» уникнути їй не вдалося». Врятовані дитячі душі ніскільки не пом’якшили жорстокий вирок, бо смерть за радянську ідею цінувалася вище життя.

Дожити до кінця визначеного терміну валківській учительці наглядачі не дали. Крім голоду, тяжкої праці і табірних болячок, допікали моральні катування. Вже після смерті матері Ярослав Бунт домігся побачення з її подругою по табору, і та розповіла, що фактично кожної ночі Марію викликали на допити і вимагали, аби та зізналася в організації українського визвольного руху вже тут, на зоні. Відчуття несправедливості, яке роз’їдало душу ще від дня суду, зрештою вбило її остаточно. Вона померла на 52му році життя від нападу гіпертонії, так і не дочекавшись волі.

Пан Ярослав та його старший брат Всеволод, який, до речі, пройшов війну і повернувся додому інвалідом, тричі домагалися посмертної реабілітації матері, але все безуспішно. Зрештою, допомогла харківська адвокатська контора братів Веприцьких, юристи якої разом зі слідчою групою обласної прокуратури та СБУ заново вивчили архіви, опитали свідків тих подій і передали зібрані матеріали до обласного Апеляційного суду. У жовтні минулого року Марії Бунт­Лисенко чесне ім’я нарешті повернули. Її чоловік був реабілітований ще сорок років тому.

Дух Сталіна викликали?

Привид школи, яку збудував Михайло Бунт і дощенту зруйнувала війна, недавно став у Валках предметом запеклих баталій. А все тому, що місцеві просвітяни запропонували спорудити на її місці пам’ятник відомому подружжю педагогів. «Якби Бунти від голодної смерті врятували життя хоча б одній дитині, — вважає Тамара Поліщук, — то вже заслуговували б на довічну шану. Вони ж врятували у роки Голодомору та війни сотні маленьких валківчан».

Спочатку просвітянські аргументи місцевим депутатам здалися слушними, і вони без проблем підтримали згадану ініціативу. Але після того, як слово взяли представники Комуністичної партії, дух радянської інквізиції вкотре довів свою невмирущість. Стало, як колись, страшно, моторошно та сумно, ніби сімнадцять років незалежності хтось невідомий хутко списав з історичного рахунку, а за вікном знову шмигають воскреслі загони НКВС. Голоси народних обранців розділилися за принципом 50 на 50, і вони, аби чого не сталося, переклали відповідальність за остаточне рішення на валківську громаду.

Громадські слухання у Валках, що пройшли два тижні тому, ніколи досі не збирали такої кількості людей. Дві ідеології, радянська та «незалежна», зійшлися у непримиренному двобої за право на майбутнє. У кожного своя правда, свій біль і погляд на історію. Одні дякували Марії за врятоване життя і проведені під загрозою смерті уроки. Інші дорікали, що ходила з есесівською пов’язкою (жодного свідка, який би це бачив на власні очі, за шістдесят років так і не знайшлося) і що не була повішеною з тринадцятьма учителями на шибениці. Мовляв, тільки тоді вона змогла б довести свою непричетність до співпраці з окупантами, а заодно, напевно, і власну відданість радянським ідеалам. «Переможені у нас і досі судять переможців», — сумно зітхає Тамара Поліщук, адже з власного досвіду знає, як воно на Сході бути членом валківської «Просвіти». Час і зміна історичних епох у цьому питанні не відіграли особливої ролі.

Проте соломонове рішення гуртом таки було знайдено. За волею городян у місті мають збудувати одразу два пам’ятники — подружжю Бунтів на місці їх­ньої школи і страченим фашистами учителям — у районі горезвісної шибениці. Принаймні, так ситуація склалася на сьогодні. А що буде завтра, сказати важко. Адвокат Сергій Веприцький, який разом зі своїми колегами домігся реабілітації пані Марії, каже, що недавно у його конторі побувала народний депутат від фракції КПУ Алла Олександровська. Вона була вкрай невдоволена рішенням Апеляційного суду і висловила готовність домогтися перегляду цієї справи. У свою чергу харківська обласна «Просвіта», за словами одного з її керівників Володимира Коваленка, подала заявку до столиці на присвоєння Марії Бунт­Лисенко ордена Княгині Ольги. Словом, двобій триває. І найприкріше те, що й досі невідомо, на чиєму боці буде перемога.

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>