Зелена хвиля української книжки

«Читати по–українськи — це не боляче!» — переконував усіх Леонід Фінкельштейн, головний редактор видавництва «Факт». — «Коли на початку незалежності переді мною постала дилема: вивчати українську чи автомат Калашникова, я вибрав українську. І не шкодую». Він не поїхав до Америки чи Ізраїлю, як сотні тисяч його співплемінників, а залишився в Україні, ставши двигуном одного з найуспішніших україномовних видавництв.

«Сьогодні не знати української можуть тільки двієчники. Нам не потрібна країна двієчників!» — повторював він раз по раз на презентації в Одесі, в одній з останніх цитаделей проросійських сил України. А презентували, між іншим, книжку Віктора Зоніса «На зламі часу», який, на відміну від Фінкельштейна, таки виїхав до Німеччини. Але двадцять проведених там років все–одно не витравили в ньому почуття чужинця. І тепер він говорить про себе, як про громадянина двох країн.

Віктор Зоніс написав свій роман про вигнання євреїв з Іспанії російською мовою. Однак Фінкельштейн переконав його видати книжку й українською. І на одеській презентації головний редактор «Факту» підтвердив, що продаються вони однаково.

«Наше гасло просте, — повторював, як мантру, Леонід Фін­кельштейн, — російськомовні — це україночитаючі». Презентація відбувалася в єдиній українській книгарні Одеси, і її власниця Галина Дольник підтверджує, що більшість її клієнтів спілкуються в побуті російською. Але в українському патріотизмі вони би позмагалися і з рідними для пані Галини галичанами.

Мільйонне місто на півдні України формувалося складними шляхами — від чорноморських козаків, які не захотіли виїжджати на Кубань, до емігрантів з усіх можливих околиць і країн. Недаремно в центрі Одесі є вулиці Польска, Болгарська, Єврейська, Велика й Мала Арнаутська («арнаути» — колишня назва албанців), а Італійську перейменували на Пушкінську. А як не згадати знаменитий Французький бульвар? До речі, колись одеські газети виходили по–французьки, а в публічній бібліотеці було найбільше книжок цією мовою.

За переписом 2001 року, в Одесі проживало 63 відсотки українців, що становить майже дві третини населення. Враховуючи, що «перлина біля моря» стало поповнюється за рахунок мешканців Одещини, яка є переважно україномовною, частка українців у місті–мільйоннику буде тільки зростати. А отже, зростатиме й їхнє бажання в задоволенні своїх національних потреб.

Та досить зайти у великі книжкові супермаркети, щоб переконатися, в якому становищі тут перебуває українська книжка. Кілька куцих полиць у двоповерховій книгарні не можуть не вражати. Так би могла виглядати добірка польської чи болгарської літератури, але в місті, де дві третини школярів навчається українською, це принизливо. Зрештою, така ситуація більшою чи меншою мірою спостерігається по всій Україні — від Ужгорода до Луганська.

На одеському ярмарку «Зелена хвиля» Костянтин Родик головною проблемою української книжки назвав її збут. За його словами, основні книготорговельні мережі опинилися в руках «стратегічного конкурента», який не зацікавлений у розвитку українського книговидання. Для чого вам купувати українською, якщо російську нема куди дівати?

Хоче чи не хоче читати Одеса українською — доводить приклад Галини Дольник. Так і не дочекавшись приміщення від влади під єдину українську книгарню, вона пустилася у власне ризиковане плавання, орендувавши напівпідвальчик на розі Рішельєвської та Троїцької. Тепер це місце знають усі книгомани Одеси. Близько трьох тисяч книжок від сотні українських видавництв — цей далеко не тільки одеський рекорд пані Галина вважає недостатнім. На жаль, дві кімнатки не дають розгорнутися в повну силу.

Поки що зводить кінці з кінцями, але щодня приростає новими клієнтами. Хтось обурюється (здебільшого старші люди родом із дуже віддалених північних міс­ць), а хтось щиро радіє (переваж­но молодь і читаюча публіка). Приходять в книгарню зі списками літератури, замовляють книжку наперед. Сам був свідком, як сюди по книжку приїхали аж із Кривого Рогу.

Книгарня стала справжнім українським клубом. Тут домовляються про зустріч, спілкуються, презентуються і навіть п’ють каву. Тут чути українську мову на повен голос. Пані Галина мріє про відкриття в Одесі української книгарні–кав’ярні, от тільки партнера ділового підшукати б.

Хочуть цього українофоби чи ні, а простір української книжки буде розширюватися. І свідчення цьому — два книжкові ярмарки, які відбулися у травні–червні в Одесі. Бібліотека імені Горького, яка входить у п’ятірку найбільших в Україні, вже вдев’яте провела виставку–продаж «Українська книжка на Одещині». Цього року кількість учасників сягнула рекордної позначки 75, а видавництва роз’їжджалися додому задоволені від продажу українських книжок у буцімто всуціль російськомовному місті.

Та ж сама тенденція проявилася і на «Зеленій хвилі». Цей книжковий ярмарок розташувався просто на Дерибасівській. І хоча спеціальним гостем виставки була Москва, 80 відсотків із понад 60 видавництв були українські. І торгівля в них була нічим не гірша за «спеціальних гостей». І видавництва, що видають літературу тільки українською, наприклад, «Критика», їхали додому з порожніми сумками і повним гаманцем.

«Що треба зробити, аби одесити ходили на літературні зустрічі?» — з розпачем зверталася керівник ярмарку до кількох присутніх на зустрічі з місцевим поетом, якого друкують у Москві. Так само через мізерну кількість заявок провалився і конкурс молодих поетів, який проводить російськомовний журнал «Радуга» в рамках «Зеленої хвилі». Тенденція, одначе!

І якщо український фонд бібліотеки імені Горького менший навіть за зарубіжний, не кажучи вже про російський, який більший у шість разів (!), то тепер щорічні поповнення українською мовою удвічі більші, ніж російською. Та скільки треба десятиліть, аби вони хоча би зрівнялися?

Ця тенденція елементарного захисту національних прав більшості одеситів проявлялася б сильніше, якби Україна звертала увагу на україночитаючу Одесу, не полишаючи її саму на себе. Бо ж чому на тій самій «Зеленій хвилі» чи «Українській книжці на Одещині» не видно львівських чи більшості київських видавництв? Бояться, що далеко? Так Москва у кілька разів далі! Соборну Україну треба розбудовувати щодня, а не лише на День соборності.

Ясна річ, українська книжка багатьом в Одесі мозолить очі. Але приклад Галини Дольник доводить, що можливо все. Було би бажання...