Чудо з вербою
Посвячена в церкві верба оберігає від грому, застуди і вовка, а посаджене дерево — від нечистої сили
Шостий тиждень Великого посту в Україні називається Вербним. А неділю на цьому тижні звуть Вербницею, або Цвітною, Шутковою, а на Гуцульщині — Бечковою. За Євангелієм, цього дня Ісус в’їхав на осляті до Єрусалима, і багато людей, взявши гілки фінікової пальми — ваії, вийшли Йому назустріч. На Сході встеляли дорогу пальмовими гілками тільки перед царями або поважними особами на знак надзвичайної пошани. Звідси й назва свята — Пальмова неділя, а тиждень, що їй передує, називають тижнем Ваії. В Україні в церковній і народній обрядовості пальму замінили гілки верби. Вербна неділя у народних уявленнях осмислюється як святкування весняного відродженння природи, цвітіння. Тому протягом тижня діти радісно приспівували: «Вербич, Вербич, весну приклич!».
Верба — символ плодючості. Вона легко приймається й швидко росте. Здавна нею захищалися від стихійних лих, злих чар, хвороб. Отож, повернувшись із церкви, господиня, не заходячи до хати, садила на городі вербову гілочку, примовляючи: «Щоб росла Богові на славу, а людям на вжиток» (Харківщина). Люди вірили, що така вербичка оберігає врожай від кротів, черв’яків і мишей, а поле, де посаджена свячена верба, не пошкодить град чи буря. У селі Хохітва на Київщині старі люди розповідали, що така, посаджена власноруч, верба ще й врятувати від нечистої сили може. Як стануть за людиною ганяться різні демони, щоб привернути під свою владу, то на такій вербі вони нікого не зможуть дістати. Принесені з церкви вербові галузки затикали в хліві за стріху, щоб домовик не мучив худобу. На Волині їх підкладали під «подошву» — основу хати, щоб вберегти її від «перунки» — блискавки. Освяченими в церкві вербовими гілочками хльоскали один одного, приказуючи:
Верба б’є, не я б’ю,
За тиждень Великдень,
Недалечко червоне яєчко.
Будь багатий, як земля,
А здоровий, як вода.
Посвяченою вербою виганяють перший раз на пашу худобу: вважається, що корови даватимуть багато молока, відьма не зможе до них навіть доторкнутися, а вовки не нападатимуть на череду. Як перший раз випускали пастися коней, то треба було шмагати їх не батогом, а освяченою вербовою галузкою. Вербу ще й додавали коровам у їжу, щоб «вберегти від відьомських чар». Особливо допомагали освячені вербові галузки від грози. «Гілка вербовая лежала за іконами, шо оце як гримить, то її палили на комині перед піччю», — розповідає 80–річна Антоніна Лученко із села Право Жовтня на Київщині. «На вікна ставили, це начебто верба ото свячена хмару й грім відвертає. Ото запалюють страсну свічку і вербочка стоїть свєчена. Хто й «Отче наш» молиться, хто — щоб гроза не вдарила. Я ставлю вербу, перехрещу і кажу: «Дай, Боже, шоб було добре всім», — каже 71–річна Євдокія Ющенко з цього ж села.
Щоб запобігти градові й відвести чорну хмару, поліщуки Житомирщини кидали на двір освячену вербову гілку разом з пікною лопатою. «Ото як суне отаке хмарище, то тільки святою вербою й відведеш її на ліс чи на болото, — переконана 85–річна Ганна Першко із села Личмани Овруцького району Житомирської області. — А як довго дощу нема, то недоростки воду в криниці колотять вербовими дубцями, що святять на Вербній неділі»
На Донеччині пухнасті «баранці» щойно посвяченої верби давали їсти дітям, «щоб були здорові і цілий рік не хворіли». Радили обов’язково їсти бруньки безплідним жінкам, щоб Бог дав стільки діточок, скільки вони з’їли вербових «котиків». «Вербовими гілочками голову миють, щоб не боліла, щоб росло волосся», — розповідає 50–річна Валентина Чередник із села Курилівка на Харківщині. «Тепер — до лікаря, тоді ж — до бабки. Бабка повороже, бабка посвяте, бабка пеленою утре — ото й усе. Як дитину зурочили, то бабка підкурює вербочкою посвяченою. Як хворіє дитя, вона його ниточкою зміряє, просвердлює в одвірку дірочку і ту ниточку свяченою вербичкою затуляли. То як переросте дитина, отоді вже і хвороба пройде», — каже 80–річна Марія Ситник із сусіднього села Піщана. Скрізь в Україні вважається, що кинути освячену в церкві вербу або топтати її ногами — великий гріх, тому її ніколи не викидали, а тільки спалювали.
Олена ЧЕБАНЮК
кандидат філологічних наук, фольклорист
