Любити, страждати — бути!

04.02.2004
Любити, страждати — бути!

      У День святого Валентина, 14 лютого, в Жовтневому палаці Київський академічний театр драми і комедії покаже спектакль «Корсиканка» за п'єсою Іржі Губача, режисер вистави — Олексій Лісовець. Чому так полюбили цей спектакль глядачі і що думають про своїх героїв виконавці?

 

Олександр ГЕТЬМАНСЬКИЙ, він же Наполеон Бонапарт, заслужений артист України, закінчив Харківський державний інститут мистецтв ім. I. Котляревського

      — Наполеона грати і важко, і легко, але найголовніше — цікаво та приємно. Завжди захоплює, коли в персонажа є доля, загадка, «дно», досягти якого — величезне задоволення.

      — Чи є подібність у характерах Наполеона Бонапарта та Олександра Гетьманського?

      — Ця історія — звичайна вигадка. І хто знає, яким був Наполеон насправді? Безперечно, зараз ми опираємось на версії істориків. Але вже пройшло забагато часу! Я боюся, що в трактуванні образу Наполеона є речі, які я привніс від себе. До того ж у спектаклі ми не прагнули дотриматись історичної точності — театр розповідає загальну історію людської самотності на прикладі великої людини, людини-титана. На цьому місці могла опинитися будь-яка інша людина з подібною долею.

      — Чи є у вас найулюбленіша сцена в спектаклі?

      — Я дуже люблю сцену розлуки Жозефіни і Наполеона, люблю сцени, коли Наполеон приймає рішення, безліч інших сцен... Кожна окрема сцена є частиною цілого. Саме це ціле, яке ми всі разом створювали, я і люблю.

      — Одна з моїх улюблених сцен — коли Гетьманський вже і зовні перетворюється на Наполеона, хоча, наскільки я знаю, зовнішньої подібності виконавця і героя не передбачалося. Оплески публіки в цей момент свідчать про те, що вона у захваті від такої портретної схожості актора й історичного персонажа. «Легким движением руки» ви робите зачіску, надягаєте військовий мундир імператора і вже зовні перетворюєтеся в реального Наполеона...

      — Щодо мене, то зовні я абсолютно не схожий на Наполеона. До того ж я не роблю ніякого складного гриму, просто накладаю на обличчя тон і трохи підкреслюю очі. З реакції глядачів я завжди відчуваю, наскільки вони вірять у те, що перед ними Наполеон... Один мій знайомий художник, подивившись спектакль, був вражений: «Як?! Така подібність! Невже таке може бути?». Чесно кажучи, що в цей момент відбувається на сцені — це загадка і для мене. Нехай це буде моєю маленькою таємницею. Назвемо це чарівною силою мистецтва.

      — Жанр спектаклю визначений як історичний анекдот...

      — Я взагалі противник точного визначення жанру. Якщо ми називаємо спектакль або комедією, або трагедією, ми відразу збіднюємо те, що відбуватиметься на сцені. Дійсно, жанр нашого спектаклю визначений як історичний анекдот. Але ж анекдоти бувають різні...Та й у кожного глядача спектакль проникає по-різному: когось він розвеселить, а для когось пролунає як сумна історія...

        Чи були складнощі в роботі?

      — У кожній роботі виникають свої складнощі. Але їх не запам'ятовуєш. Адже коли йде репетиційна робота, подолання якихось перешкод повинно бути. Коли я створюю роль, я ставлю перед собою певні внутрішні завдання. Це я роблю для того, щоб уникнути повторів і, звичайно ж, внутрішньо розширювати свій акторський діапазон, професійно рости.

      — Наскільки внутрішньо можна відсторонитися від життя поза сценою в період роботи над найскладнішою роллю?

      — Звичайно, буває, що репетиції заважає, скажімо, зубний біль. Але волею-неволею ти це залишаєш за порогом репетиційної кімнати, за порогом театру. А якщо ти захоплений матеріалом!.. Річ у тім, що не тільки актор створює роль, а й роль виховує актора. Благо, якщо беруться гарні тексти, тоді самі п'єси тебе формують і як актора, і як людину. Це взаємний процес.

      — Над якою роллю вам було так само цікаво працювати, як над роллю Наполеона? Яка з зіграних ролей найближча вам?

      — Усі ролі — мої «діти»: один шалапут, другий тугодум, третій недолугий, але я всіх їх люблю. Просто є ролі, до яких ти досить спокійно ставишся, ти впевнений у тому, що зіграєш; а є ролі, до яких потрібно дійсно серйозно готуватися. Уже за кілька днів до спектаклю ти мимоволі починаєш думати про цю роль...

      — Яка з «Корсиканок» запам'яталася більше всього?

      — Є дві-три вистави, після яких було таке відчуття легкості — «как песню спел». З чим це пов'язано?.. Це ціла низка складових: і глядач, і колеги, і твій внутрішній стан... Що стосується «Корсиканки», то грати цей спектакль — завжди задоволення.

Петро МИРОНОВ — виконавець ролі генерала Гурго і ролі шотландця Попілтона: Закінчив ДІТМ (Москва), заслужений артист Росії

      — Яка з «Корсиканок» вам запам'яталася найбільше?

      — Це був спектакль, коли в половині одинадцятої вечора мені зателефонував художній керівник театру Едуард Маркович Митницький і сказав, що оскільки виконавець ролі генерала Гурго потрапив у лікарню, я повинен грати цю роль. А в десять ранку наступного дня я вже був на репетиції, тому що в цей же вечір повинен був грати виставу. Роль генерала Гурго до цього я навіть жодного разу не репетирував. У мене було відчуття, що стрибаю в ополонку. Але стрибаю, як не дивно, із задоволенням. По-перше, я надзвичайно люблю спектакль «Корсиканка»; по-друге, я жодного разу не бачив, щоб глядачі після цієї вистави розходилися байдужими; по-трєтє, актори, що зайняті в цьому спектаклі, завжди працюють з величезним задоволенням та віддачею. Як кажуть, чим більше гарних людей на квадратний метр сцени, тим краща вистава. До речі, репетиційний процес був теж суцільним задоволенням, тому і результат вийшов гарний. Такого творчого єднання на репетиціях і такого міцного акторського ансамблю за моєї пам'яті ще не було. Безумовно, у цьому величезна заслуга режисера вистави Олексія Лісовця. Він вміє створити творчу та робочу атмосферу, вміє підказати, йому віриш як режисеру, з ним дуже цікаво працювати...

      — Наскільки складно грати історичний матеріал?

      — Наш спектакль далекий від історичної реальності. Він про проблеми тих людей, що сьогодні у залі. Я називаю цей спектакль ностальгією за справжнім: справжніми почуттями, справжніми стосунками... Добре було сказано у фільмі «Термінатор»: «No fete» — немає долі, усе робимо ми самі. І наш спектакль теж про це...

Володимир ІЛЬЄНКО — генерал французької армії Бертран, заслужений артист України, закінчив Київський державний університет театру, кіно та телебачення ім. І. Карпенка-Карого

      — У цій п'єсі історичні персонажі і ситуації — усього лише привід, щоб виявити головне. А головне — людина. Грати французів, англійців нам не доводиться. Ми граємо людей. Ми граємо загальнолюдські проблеми. У цьому ж спектаклі герой є. Це Жозефіна. Як чуйно сприймає глядач перемоги цієї енергійної жінки, хоча б навіть маленьку перемогу, коли вона оголошує себе генералом! Завжди цей епізод зустрічають оплесками... Історія, звичайно, фантастична, у комедійному ключі... Ми граємо сьогоднішню ситуацію, яка близька людям. Репетиційний період пройшов просто на одному подиху. І зараз кожен спектакль — задоволення.

      — Як ви готуєтеся до ролі?

      — Підготовка до ролі? Так я підготувався ще тиждень тому! Такий спектакль, така роль вимагає дуже серйозного настрою! (Сміється.) ... Звичайно, готуюся, думаю про роль вже за кілька днів до вистави... На спектаклі глядач максимально занурюється в ситуацію, — він співчуває, плаче, сміється, — глядач у цей момент наш! А це дорого коштує! Безумовно, у цьому заслуга, у першу чергу, режисера. Мені пощастило працювати з режисером Олексієм Лісовцем після випуску спектаклю «Сільвія». Працювати з Лісовцем — велика удача і колосальний досвід для акторів. До речі, умінням постановника максимально вибудувати малюнок ролі, розкрити його актору володіють далеко не всі режисери. І цим рідкісним талантом Олексій Лісовець володіє філігранно. Чіткий розбір п'єси, підготовленість режисера, зацікавленість у роботі... Такий підхід до репетицій, звичайно, дав свій результат. Коли глядачі дивляться «Корсиканку», в багатьох із душі виривається радість. Ми, актори, це дуже тонко відчуваємо. «Корсиканка» дарує надію та впевненість у завтрашньому дні.

Олеся ЖУРАКОВСЬКА, вона ж Жозефіна Петі: Закінчила ДІТМ (Москва), працювала в Московському театрі ім. М. Єрмолової

      — Чим близька тобі корсиканка Жозефіна?

      — Як би це нескромно не звучало, але Жозефіна дуже багато в чому схожа на мене: жвава жінка, неприборканий оптиміст, ну точно, як і я. Гадаю, що саме цим героїня близька і сьогоднішнім глядачам. За всіх часів є проблеми, які намагаються нас зламати. У спектаклі Жозефіна представляє ту категорію людей, які вміють долати проблеми та неприємності. Перемога Жозефіни — у її завзятості і наполегливості. Вона робить якісь речі, попри все: не зважаючи ні на відстань між нею і Наполеоном, ні на відсутність грошей... Вона вірить у свою перемогу і не боїться! Це — головне. Жозефіна, попри все, йде вперед. При цьому залишається чарівною, привабливою жінкою, яка вміє закохуватися, полюбити, лишається мамою... Для мене Жозефіна — втілення внутрішньо і зовнішньо гармонійної жінки.

      — Ти співаєш а-капела корсиканську пісню. Що це за пісня і звідки вона у виставі?

      — Це результат пошуків автора музичного рішення спектаклю Олександра Курія і режисера спектаклю Олексія Лісовця. Моє виконання і, скажімо, деяке аранжування. Але це реальна стародавня народна корсиканська пісня.

      — Яка з «Корсиканок» тобі запам'яталася найбільше?

      — Кожен спектакль для мене проходить по-своєму, але після кожного мені знову хочеться виходити на сцену. Це говорить про те, що в цiй виставi дійсно життєствердна енергія. Я люблю усі свої ролі. З останніх робіт, можливо, через те, що я легше і вільніше стала почувати себе в колективі, — це «Сильвія», «Море...Ніч...Свічі...» і, звичайно, «Корсиканка».

З акторами розмовляла Любов СУБОТІНА.