Граната на всіх

13.10.2007
Граната на всіх

Знак вояка УПА.

Полюбляючи «житейські історії» з телесеріалів, ми часто не замислюємося, що ОУН і УПА — це не лише політика, а й сотні тисяч людських доль, мрій, прагнень. І найвищих «порухів душі», як сказав би поет, — надзвичайно красивих вчинків, красивих життів. І красивих смертей. Вважаю за обов’язок познайомити читачів з історіями, записаними з розповідей захисників нашої Вітчизни — воїнів УПА або очевидців боротьби. Думаю, вони варті не одного телесеріалу.

 

Комуніст, якого перевиховали

...Ось із пам’яті виринає усміхнений образ Данила Шумука, світла йому пам’ять. Кажуть, у книзі рекордів Гіннесса є запис, що саме він — тюремний «чемпіон» світу: загальний «стаж» його польських, німецьких та радянських «відсидок» — 47 років!

Шумук не був націоналістом. Вперше його, члена Комуністичної партії Західної України, «посадила» влада довоєнної Польщі у «Березу Картузьку». Вдруге — «перші совіти», які вважали, що західноукраїнські комуністи якісь неправильні. Втретє — гестапо — як «ОУНівція». А потім — десятиліття страшної ГУЛАГівської каторги.

Років 14 тому він розповів про битву УПА з німцями за монастир в Загорові на Волині. «Це були наші українські Фермопіли», — казав він.

Отже, після відсидки «за неправильний комунізм» Шумук прозріває і стає політвиховником ОУН–УПА. Якраз у Загорів у 1943 р. направив його провід ОУН у той період, коли німецькі нацисти кинули на знищення УПА цілі дивізії з танками й авіацією.

Шумук пригадував, як одна посилена чота УПА з 50 стрільців (чотовий «Береза») відбивала атаки кількох німецьких батальйонів. Розповідаючи, він азартно показував, як «упівці» раз за разом вибігали з укріплень монастиря і кидали під німецькі танки в’язанки гранат, як обстрілювали кілька ворожих літаків. Їм пропонували здатися. «Українські повстанці не здаються!» — кричали хлопці.

Німці відступили, втративши всі свої танки, забравши на вантажівках кілька сотень трупів. Поліг і «Береза» майже зі всіма своїми хлопцями, але кілька повстанців все ж вистояли і перемогли! Данило Шумук залишив книгу спогадів про ті бої і про своє мученицьке життя в ім’я Вітчизни.

Скажіть, що ви наш...

...Сотенний «Орел» рейдував зі своєю невловимою сотнею від «штрики до штрики», підриваючи нацистські ешелони і поповнюючи арсенали УПА. Коли німці оточували район, де щойно був підірваний черговий їхній поїзд, «Орел» уже готував наступну операцію. Увійшовши на Львівщину, радянські партизани повідомляли в «Центр» про те, що якась неідентифікована спецгрупа вже довгий час завдає гітлерівцям значних збитків, паралізуючи їхнє залізничне постачання. «Слава про них велика, але хто такі, чому не знаєм?» — запитували вони.

Вийти на контакт з «Орлом» НКВC вдалося вже після закінчення війни: «Своїми подвигами ви допомогли нам перемогти німців. Заявіть, що ви це робили за нашим завданням, і ми не тільки не будемо вас карати, а й нагородимо найвищими радянськими нагородами!» «Я діяв за наказом Головного проводу УПА», — відповів «Орел». Провоювавши ще кілька років, сотня «Орла» відійшла на Захід. Згодом на «українську справу» «Орел» витратив кілька мільйонів доларів. Розповідали, що в 1970–ті роки йому вдалося на кілька годин вночі відвідати рідне село, поговорити з рідними. Помер «Орел» (справжнє прізвище Максимчук, родом з Волині) у Британії, за кілька років до проголошення вільної України...

«Пора, хлопці!»

Ім’я наступного героя, на жаль, не запам’яталося. Але ніколи не забудеться його страшне обличчя — суцільна рана, навіть після десятиліть. І коротка страшна розповідь про той випадок...

Енкаведисти вже третю добу штурмували повстанський бункер. З їхньої чоти лишилося 12. Здаватися ніхто не хотів. І коли з боєприпасів зосталася всього одна граната, чотовий сказав: «Пора, хлопці!». Але як вчинити, щоб однієї гранати вистачило на всіх 12? Хтось збагнув, — треба всім стати в коло, головами до центру. Так і зробили.

Голова до голови стали вони, обійнявшись. Помолились «Отче наш». Вигукнули «Слава Україні!». І хтось вийняв «чеку» з гранати... Вранці баба Ярина вирила і «воскресила» його з завалів того бункера, закривавленого і контуженого. Єдиного — ще живого...

Життя через смерть

А ось яку трагічно–красиву історію розказав колись ветеран УПА, багаторічний в’язень ГУЛАГу Никифор Романишин.

...Епогей облави залишив їх усього удвох — його і ройового Орлика. Орлик був десь із Полтавщини, його справжнього імені ніхто не знав. Втім як і всіх інших.

Вони вирішили прорватися. Першим у довгий і вузький коридор будинку вибіг Орлик. Никифор прикривав. Але в цю ж мить назустріч Орлику вибіг якийсь солдатик зі словами «Здавайся, бандит!» з колоритним полтавським акцентом.

Якийсь час земляки, Орлик і солдатик, стояли, направивши один на одного свої автомати. Щось говорили. Никифор розчув тільки фразу Орлика: «Та наших батьків вони голодом заморили! А ти за них воюєш і своїх же вбиваєш!»

У цю мить позаду солдатика у дверях коридору з’явився командир–енкаведист і з лютими матюками до свого підлеглого: «Стреляй, хахол, а то сейчас обоих прострочу!»

Після паузи Орлик повернув цівку зброї на себе і викрикнув свої останні слова: «Живи! Люби Україну!». Після Орликового пострілу у власне серце кілька секунд панувала тиша. І раптом солдатик розвертається і випускає всю обойму свого автомата в офіцера та інших енкаведистів. Забирає автомат в уже мертвого Орлика, прикріплює до свого чола його тризуб і йде до лісу. Подальша доля цього радянського солдата–полтавця невідома. А Никифор воював аж до 1955 року.

Визволителі з тюрем

Антон Бойцун, вічна йому пам’ять, жив у Києві десь на Дарниці і помер у 1993 році, через кілька місяців, як розповів цю історію. Він був бандерівським «спецназівцем» — його боївка виконувала спецзавдання, зокрема з визволення політичних в’язнів, — з польських, потім більшовицьких, потім — гестапівських, потім — знову радянських тюрем.

Хлопці Бойцуна творили дива винахідливості й хоробрості — куди там голлівудівським бойовикам! Але в червні 1941–го, коли радянські енкаведисти відступали, знищуючи політв’язнів, вони не встигли... Сотні в’язнів львівської тюрми на вулиці Лонського було вже не врятувати. Антон і через 50 з гаком років здригався, коли розказував про побачені в тій тюрмі страхіття: людські «туші», зварені в якихось велетенських казанах, розірвані тіла жінок і старих, каземати, по кісточки повні людської крові. По свіжих швах між цеглою бійці пізнавали місця, де замурували в’язнів, розбивали ці стіни і знаходили там мертвих, зневоднених, заживо задушених людей. Скільки днів ті мучилися, ніхто не знає...

Але одного таки вдалося врятувати. Бойцун розповів, що коли його хлопці розбили чергову стіну, то знайшли того в’язня непритомного, але живого. Знаєте, як він підтримував життя в своєму тілі? Його зап’ястя були густо покусані.

Пізніше хлопець розповів, що, помираючи від голоду і спраги, він (хай читач дарує цей жах) прокушував свої жили і пив власну кров! І так вижив.

Дубці за сварку

Дмитро Жовтяк — батько Євгена Жовтяка. Історія, яку він розповів, не може не викликати захоплення. Було це вже після більшовицьких ГУЛАГівських концтаборів. Колишнім політзекам дозволяли жити тільки на засланні у спецпоселеннях. Але і в таборах, і на спецпоселеннях націоналісти зберегли або створили нові мережі ОУН із відповідними органами самоорганізації. Дмитро Жовтяк був керівником місцевого внутрішнього суду.

Один із колишніх повстанців уже встиг одружитися — з місцевою росіянкою. Сталося так: чи випив забагато, чи за діло, чи ні, — побив каторжанин свою дружину. Місцевий осередок ОУН вирішив розібратися. Снігами, лісами судді на чолі з Жовтяком вирушили до поселення.

— Не бійтеся, розкажіть нам правду, і ми разом подумаємо, що робити, — звернувся Жовтяк до жінки.

Пан Дмитро не розповів детально, що повідомила їм та жінка, але розмова з її чоловіком була суворіша:

— Ви, друже Бере, підняли руку на жінку, зганьбивши честь українського націоналіста. Прошу пана, лягайте на лавицю животом донизу.

Бер не дискутував: закони ОУНівського правосуддя були суворі, справедливі і чинні для всіх. Кілька десятків добрих палиць, як сказав пан Дмитро, стали чудовим стимулом до підвищення показників ладу в сімейному житті колишнього повстанця та його дружини–росіянки.

Авторитет повстанців був маяком для всіх інших в’язнів, усіх, хто шукав справедливості: борців із більшовизмом інших народів, священиків, полонених, «шпіонів» і навіть звичайних «урок». Наші хлопці заступалися за всіх скривджених.

Особливо їх поважали полонені японці. За договором з Японією, полонених «самураїв» мали ось–ось відпустити додому. В якийсь день приїхало багато авто і «офіційних» японців. Вдячні екс–полонені розповіли їм про справедливих бандерівців. Журналісти взяли інтерв’ю і дізналися про справжній інтернаціоналізм УПА та про їхній подвиг. У тому числі — в «Інтернаціоналі ГУЛАГ».

Володимир ГОНСЬКИЙ
  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>