Усі дороги вели в Переяслав?

      Учора в київському Музеї Михайла Грушевського завершилася дводенна міжнародна наукова конференція «Переяславська рада 1654 року», організована спільно з Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАНУ, видавництвом «Смолоскип», Канадським Інститутом українознавчих студій. Вчені з Польщі, Білорусі, Росії поряд з істориками з України та діаспори отримали нагоду вислухати один одного та висловитися про цю неоднозначну, але, безумовно, важливу подію на тлі світової історії. Українську науку представляли, серед інших, такі світила, як Ярослав Дашкевич, Віктор Брехуненко, Ярослав Федорук, Тарас Чухліб, Юрій Мицик, Тарас Гунчак (США), Зенон Когут (Канада). Доктор Мирослав Нагельський з Варшави розповів про шведсько-козацькі контакти в часи Богдана Хмельницького, Тетяна Яковлєва з Санкт-Петербурга дослідила зіткнення традицій і персоналій у козацько-московському спілкуванні, Генадзь Саганович iз Мінська — Хмельниччину на землях Білорусі. Читачам «УМ» пропонуємо ознайомитися з висновками деяких учених та організаторів конференції.

Сагіт Фаїзов, доктор історичних наук (Москва):

      Жодна з сусідніх Україні держав не могла в 1948 році зважитися на пряму підтримку українського сепаратизму. Крім Кримського юрту, здатного знехтувати загрозою покарання з боку Речі Посполитої та її союзників. Про це мовиться і в народній поемі «Тугай-бей». Татарсько-українському союзу до 1654 року не протидіяла і Москва, зацікавлена в максимальному ослабленні свого основного противника — Речі Посполитої. Маючи у розпорядженні більш як 100-тисячну кінноту, хан Іслам-Гірей і його оточення суттєво впливали на хід українсько-польської війни. Вплив цей недооцінювали історики, подавали історію кримських походів 1648—1653 років як низку зрад. Протягом двох останніх десятиріч з'явилися дослідження, які принципово інакше трактують кримську участь у війні.

      Не завжди татари були на висоті. Після битви під Берестечком, коли Хмельницький на цілий місяць був затриманий у татарському полоні, форми й масштаби татарського впливу стали протирічити проголошеним раніше принципам бойового братства в ім'я незалежності України. Жванецький мирний договір, відхилений старшиною, і рішення Земського собору у жовтні 1653 року про прийняття українського козацтва у підданство царя, завершили процес розмежування цього багато в чому щирого союзу.

      У дуже тяжкій морально-політичній ситуації грудня 1653 року гетьман і його найближче оточення повинні були вибирати між автономією трьох воєводств, яку пропонували їм Іслам-Гірей і Ян Казимир, — з ризиком розплати за п'ять років смути, — і продовженням війни за автономію всієї України у складі Росії. Хмельницький і старшина обрали другий шлях. Вони усвідомлювали недостатню вірогідність успіху від своєї переорієнтації на Москву як у воєнній сфері, так і в адміністративно-політичній. Але згода Москви на те, щоб не важити на майнові права і привілеї старшини та негласна згода бояр і церкви на адаптацію обрядів російської православної церкви до обрядів української нейтралізувала їх недовіру до державної стилістики бояр.

      Переяславська рада шокувала кримськотатарську знать. Упродовж одного дня був перекреслений політичний результат шести років походів. У дипломатичній сфері, після «бурі й натиску», вчинених при прийомі першого постпереяславського українського посольства, ханський двір все ж не відмовився від дружнього й приватного діалогу з Богданом Хмельницьким, та ще більш дружнього — з Іваном Виговським. Розділені між Росією й Польщею татарські й українські війська не раз ухилялися від бойових сутичок, надаючи таке «право» своїм союзникам або ж жорстко атакуючи, там де було тактично доцільно, основного противника: кримські війська — полки росіян, а українські — хоругви Речі Посполитої. Коли у вересні 1658 року поновилися бойові дії російсько-польської війни, Крим відмовився від щорічного обміну посланцями з Москвою, що означало оголошення війни Московській державі. Допомога татарської кінноти українським військам під Конотопом (1659) і польським військам під Чудновом (1660) суттєво вплинула на результат цих битв, катастрофічно програних російською армією.

      Українська тема порушувалася російською стороною у кожному посланні до хана, починаючи з лютого 1654 року: у титулі царя Олексія Михайловича серед географічних атрибутів з'явилася «Мала Росія». Крим не визнавав такого титулу. Але у переклади кримських грамот для царя московський Посольський приказ «Малу Росію» таки вписував. У 1658 році кримський хан, що підтримував союзні відносини одночасно з Річчю Посполитою і українським гетьманом, переживав, мабуть, найуспішніші дні свого правління. Розрив України з Росією, якого він прагнув кілька років, нарешті відбувся. Хан рішуче вимагав від Алексєя Міхайловіча, щоб він не іменував себе «падишахом Заходу і Сходу», і відмовився від претензій на Україну. І додавав: «Ті дніпровські козаки є окрема держава. Відмовилися залишатися у підданстві польського короля... Вони нікому себе не довіряють, мають бажання самим свою державу тримати».

Даріуш Колодзєйчик, доктор (Варшава):

      Переяслав і Гадяч конкурували між собою як два альтернативні бачення розвитку України — перша у зв'язку з Москвою, друга — з Варшавою. У XVII столітті не здійснилася жодна з тих альтернатив — Україна була поділена між Росією і Польщею Андрусівським договором 1668 року. Як правило, не брали до уваги третьої дороги — Стамбула. Якщо і зверталися до теми Туреччини, то тільки щоб посилити її негативне сприйняття і переконати, що «найкращим захистком для українців від басурман було об'єднання з Росією». Світогляд імперіальної Росії, пізніше підкріплений цитатами з класиків марксизму, суворо оцінював вплив на Україну Польщі й Туреччини. Це була якась есхотологічна традиція, коли автори поміщали українців у раю чи в пеклі залежно від їх віддалення від Москви. Узалежнення історичних досліджень від політичної ситуації не є тільки українською специфікою. В опублікованій нещодавно статті румунський османіст Міхай Максім показав, як у чорних барвах представляла османців румунська історіографія в 1945—65 роках, і спокійніше — після радянсько-фінських суперечок про душі румунських комуністів.

      Хіба що Орест Субтельний бачив у турецькій орієнтації шанси, вочевидь, корисні. Українські незалежні історики проаналізували, що могло б принести розіграння для України турецької карти. Але та третя дорога не виглядала реальною. Українська національна свідомість багато черпала з традицій козацьких. Чи ж турок — традиційний «друг православ'я» — міг стати учасником бажаного альянсу, не порушуючи тожсамості народу? Турецька дорога відкрилася за часу Хмельницького. Найважливіші спроби її реалізації відбувалися за гетьманату Петра Дорошенка. У багатьох дослідників можна прочитати, що «як люди довідалися, що Дорошенко уклав союз з турками, багато хто від нього відійшли, бо люди турків боялися і ненавиділи як бусурманів». Утім турки у методах не відрізнялися від тогочасних росіян, шведів чи поляків. Що ж до ясиру, то орієнталіст Агатангел Кримський видобув на світло денне з архіву фрагмент хроніки, де йдеться про звільнення українських бранців під час козацького походу під проводом Івана Сірка 1675 року. Бранці відмовилися повертатися з неволі, де їм, очевидно, краще жилося, ніж під польською чи московською владою. Сірко наказав їх порубати.

      Слід зауважити, що значна частина антитурецьких «поглядів» походить від московських агентів. 1676 року гетьман Дорошенко покинув турецьку орієнтацію, і всі ті терени відійшли до Москви. Демонізація турецького правління і звинувачення турків у занепаді османських провінцій належали донедавна до канону націоналістичних балканських, і навіть арабських, історіографій. Забувається, що такі погляди з'явилися завдяки не вченим, а російському царю Миколі І, котрий мав власні, «альтруїстичні» плани щодо османських провінцій. Деякий час Козаччина могла ще лавірувати поміж Росією, Польщею, Швецією і Туреччиною, прикладом чого є гетьманування Мазепи. Навіть проросійськи налаштований Іван Самойлович мав політичну користь з посередництва між Москвою і Стамбулом. Але потім усі міжнародні зв'язки перейшли до Москви.

Академік Микола Жулинський, голова оргкомітету «Переяславська рада 1654»:

      Ми вирішили, не обмежуючись днем 18 січня 1654 року, подивитися, у якому геополітичному становищі перебувала тоді Україна. Відбувалися цікаві процеси в Європі. Почали розпадатися великі імперії — османська, габсбурзька, польсько-литовська Річ Посполита. З'являються на карті Нідерланди, Англія з оновленим політичним обличчям, — згадаймо листування Богдана Хмельницького і Кромвеля, поширюється реформаторський рух. Прокладаються нові торговельні шляхи. Донедавна це фактично не вивчалося. Комуністична пропаганда акцентувала увагу тільки на одній події — була, мовляв, Переяславська рада, два братніх народи нарешті возз'єдналися...

      Тоді Україна була ключовим суб'єктом і об'єктом європейської історії. На той час ішла війна між династією Габсбургів і Бурбонів за гегемонію у тогочасному Старому Світі. Річ Посполита виступала на боці Габсбургів, а Козацьке військо своєю потугою зупиняло розширення цієї Габсбурзької імперії до меж надімперії. Московська держава була на той час молодою імперією, яка тільки мріяла розширювати свої кордони. Насамперед вона накинула оком на Велике князівство Литовське. Але його не можна було підкорити, не пройшовши територію України. Починаючи з 1648 року гетьман укладав багато міжнародних договорів — з Туреччиною, Молдовою, Волощиною, Швецією. Богдан Хмельницький вибудовував у своїх планах козацьку державу в межах її етнічних кордонів, яка грунтувалася на традиціях Київської Русі, перерваних упродовж трьохсотліття польського панування на українських землях. Як він казав, «по Львів, Холм і Галич, куди земля руська сягає і мова руська заходить».

      Україна, по суті, не здала своїх позицій Москві. Статті, які підготувала козацька старшина, цар і бояри їх не прийняли, вони їх урізали і повернули до тодішньої гетьманської столиці — Чигирина. І не відбулося Генеральної ради, тобто засідання тодішньої «Верховної Ради», яка б ратифікувала ці статті. Отже, цей військовий союз не існував. Наступного року Богдан Хмельницький уже приймає руку Оттоманської Порти, потім Швеції.

      Треба ще багато чого вивчати. І нам дуже приємно, що до нас на конференцію приїхали вчені з Москви, Санкт-Петербурга, Варшави, Мінська. З російськими вченими важче, ніж, скажімо, з польськими. Переважна більшість їх залишається у полоні російської державницької історіографії. Офіційні історії царства російського писалися на замовлення царя, відповідно фінансувалися і повинні були обгрунтувати «тысячелетие Великого государства Российского». Тепер їм відійти від цих ключових у осмисленні їхньої історії позицій дуже важко. Найскладнішою проблемою для них є ідеологічне обгрунтування сьогоднішньої Росії — як і звідки їм вести свою національну історію. Не випадково президент Росії Путін дав вказівку переглянути шкільні підручники, бо там, мовляв, забагато критики в оцінці російської історії. Це серйозний симптом. Чи не збирається російська влада знову ідеалізувати своє минуле, яке, загалом, важко піддається ідеалізації?

Довідка «УМ»

      13 березня 2003 року Президент Леонід Кучма видав Указ «Про відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради1654 року», де, «враховуючи значення» її в історії України, постановляв утворити оргкомітет з підготовки та відзначення 350-річчя на чолі з Володимиром Литвином (на той час — главою Адміністрації Президента); Кабінету Міністрів, Раді міністрів АР Крим, обласним міським держадміністраціям — затвердити плани заходів для відзначення, зокрема, наукових конференцій, «круглих столів», книжкових виставок, конкурсів, тематичних радіо- та телепрограм тощо. Указом передбачалося, що «на проведення зазначених заходів», починаючи з 2003 року, виділятимуть бюджетні кошти. До офіційного оргкомітету увійшли, серед інших, державні секретарі міністерств — освіти й науки, фінансів, закордонних справ, Міністр культури і мистецтв Юрій Богуцький, ректор Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Тараса Шевченка Леонід Губерський, голова Київської обласної держадміністрації Анатолій Засуха, начальник управління виховної роботи Міністерства оборони Олексiй Проценко, голова Державної туристичної адміністрації Валерій Цибух, голова Національної спілки художників Володимир Чепелик, академіки Ярослав Ісаєвич та Іван Курас. Від участі в оргкомітеті відмовилися письменник Юрій Мушкетик, тодішній віце-прем'єр-міністр Володимир Семиноженко та Володимир Литвин. Новим головою призначили Дмитра Табачника. Про діяльність оргкомітету громадськість не інформують.