Голодомор Ольги Юхимівни

10:00, 26.11.2016

Я крутилася навкруги учительського столу Ольги Юхимівни. Як ми вийшли на цю тему, не пам’ятаю. Але чомусь Ольга Юхимівна мені почала розповідати про те, як вона приїхала в наше село працювати вчителькою, але замість цього їй довелося не дітей вчити, а ходити по домівкам, носити дітям хліб і чекати, поки ті його з’їдять.
 
- Навіщо чекати? Навіщо ви їм хліб носили? А чого вони в школу не ходили? А коли це було?
 
У мене, десятирічної, була купа питань.
І тоді моя вчителька почала розповідати. Про голод 47-го року. Про опухлих дітей і про велику кількість смертей. Про «хлібні порції», які молоді вчительки розносили дітям, які не мали сил йти до школи. Про те, що доводилося сидіти біля ліжка і чекати, поки дитина доїсть окраєць хліба. Інакше божевільні від голоду батьки, якщо були ще живими, могли відібрати той шматок у вмираючої дитини. Відібрати, щоб з’їсти самим…
 
Сказати, що я була шокована, нічого не сказати. Йшов 1978 рік. Я була щасливою і впевненою в тому, що Радянський Союз – найкраща країна в світі! То лише американські діти страждають і голодують…
 
Я не знаю, як так сталося, що моя вчителька розповіла мені тоді і таке. Можливо тому, що вона була подругою моєї тітки, вони приходили часто до нас додому в гості. А я вертілась весь час поряд, мені були цікаві дорослі розмови, мене рано навчили читати і книжки я ковтала, і купи питань ставила всім, кому могла...
 
Подібний шок у мене був в 1989 році, коли я за ніч прочитала – продивилась «Архіпелаг ГУЛАГ», який знайома бібліотекарка дала на одну ніч, тому що на читання була черга.
 
Після розповіді Ольги Юхимівни, я почала розпитувати свою бабусю. Та махала на мене руками – навіщо воно тобі треба; хто це тобі таке розповів; ну так, було, але все пройшло; людей не повернеш; не чіпай ту рану, забути треба.
 
А потім почала розповідати. І плакала. Я вимагала подробиць, я просила згадати, як кого звали, де хто жив, хто зараз в тій хаті живе…
 
І ці наші розмови розтягнулися на кілька років. Бабусина пам’ять тримала купу деталей, емоцій, сюжетів. Якісь уривки до мене долітали з розмов бабусі з її подружками - вони збиралися в неділю у когось вдома, пригощалися і розмовляли. Одного разу я почула: - Маланко, та як ти не пам’ятаєш, то ж той, що свою дитину з’їв!
 
Мене заспокоювали всі разом. Як дитину з'їв!? Ви що, своїх дітей їли?!
 
Бабусі, а вони були трохи старші від мене, сьогоднішньої, тоді сказали мені, перехрестившись, що той чоловік був єдиним, хто таке вчинив. І всі в селі знали про це. Його прокляли і відцуралися. Він збожеволів і повісився…
 
Потім ця тема якось загубилася, зникла, стишилась… Як і ілюзія з приводу найкращої в світі країни.
 
А потім, коли почали відкриватися архіви, раптом дійшло про голод 1933 року. Чому 33-й? Все ж відбувалося в 1947-му!
 
В 1933 році на моїй малій батьківщині, на півдні Одещини, не було радянської влади. І голоду не було. «Визволителі» прийшли лише в 1940-му році.
Моя прабабуся розказувала мені: - Всі п’яниці і нероби записалися в комсомольці і прийшли до нас забирати хліб.
Велика родина тяжко працювала, доглядаючи свою землю, вирощувала урожай, годували свої сім’ї, продавали збіжжя, господарювали. А потім прийшли ті, хто вирішив, що можуть бути богами на землі.
Мої обидві прабабусі і бабуся по маминій лінії – ті, з ким я мала щастя спілкуватися, ненавиділи радянську владу. Згадували, як один «партійний», як вони його називали, забороняв святкувати Великдень, а в місцевій церкві влаштовували танці…
 
Вже потім я плакала над «Жовтим князем» Барки, над «Солодким снігом» Мотиля, над «Жнивами скорботи» Конквеста, над «Стратою голодом» Старіва, над «Марією» Самчука…. І жаліла, що мало розпитувала про ці часи у рідних,сусідів, стареньких, які жили поруч і нічого не забули...
 
Моя країна втратила мільйони живими і ненародженими. Це тоді були винищені люди на заході, сході, півдні, в центрі України. Це тоді заселялися їхні порожні будинки, де ще тліли жарини в печах. Це тоді мої пращури захлинулися в безнадії і горі. Це тоді вони навчилися мовчати, щоб спробувати вижити. Це тоді ті, хто вижили, передали скрізь покоління тваринний жах перед репресивною машиною тоталітаризму.
 
День пам’яті жертв Голодомору – це день, коли розривається мозок і плаче серце.
 
Я не можу дивитися ані на червоні прапори, ані на сталінські портрети, ані на «дедывоевали».
 
Наші мертві там, у своїх світах, не полишають нас.
А чужі і живі безумці так про нас нічого і не зрозуміли.